Буває, що пишеш про любов, а виходить про війну. Буває, що пишеш прозу, а в ній виявляється більше поезії ніж у римованих рядках. Буває, що пишеш радісний текст, а він виходить пронизливим, наче осінній дощ. Тексти живуть своїм життям, ти не стільки твориш їх, скільки даєш прорости крізь себе, а потім, наче садівник, лишень трохи підстригаєш (підрізаєш зайве), поливаєш (сльозами чи кров’ю, як пощастить), даєш достигнути, наче яблуку на гілці. І, нарешті, збираєш у кошик, аби щедро ділитися врожаєм з охочими. Обов’язково під музику. Вона може лунати винятково у вашій чи моїй уяві. Але її точно написано у тональності Лю-мінор. Призволяйтеся!