Книга вміщає в себе один об'ємніший твір і кілька невеличких оповідань. Всі вони абсолютно не пов'язані між собою, їх можна читати окремо і в будь-якому порядку. Єдине, що об'єднує ці детективні історії, так це те, що слідство проводить одна і та ж особа - Правик Леонід. І хоч оповідання мені не дуже зайшли і лишили мене зовсім байдужою (можливо, через те, що я не є великою прихильницею короткої прози), то роман ,,Лис,, сподобався надзвичайно. Головний персонаж твору - Олександр Лисицький. Він мало що пам'ятає про своє дитинство, бо змалечку виховувався в сиротинці в Мукачеві, потім з новою прийомною родиною переїхав до Одеси, а далі - вулиця, міські катакомби, знову сиротинець і незабаром колонія для неповнолітніх... Олександру вдалося все це пережити і навіть немало досягнути в житті, та все ж він приїхав до Мукачева аби віднайти бодай крихту інформації про своїх справжніх батьків та родину, а ще намагався встановити справедливість, бо були в його житті також люди, які своїм щирим серцем рятували від зневіри в тяжкі часи.

Звісно, в першу чергу, Мирослав Дочинець відомий творами про карпатського мудреця Андрія Ворона, його життя та світобачення, яким не перестає ділитися зі своїми читачами, постійно видаючи книги з мудрими життєвими порадами. Та все ж, як справжній самобутній письменник, автор має у своєму доробку твори й іншого ґатунку, які теж заслуговують на знайомство з ними. Саме такий збірник, на щастя, і потрапив до мене. Не скажу, що в ньому автор для мене відкрився з іншого боку – в ньому є все те, що і в попередньо прочитаних мною творах Дочинця, від оригінального стилю написання і незвичайних закарпатських слів, і до філософських думок, котрі як зазвичай подаються ним легко і ненав’язливо. Та все одно, я отримав від цього збірника задоволення, і як це буває з творами Дочинця – певний душевний спокій. Взагалі, щоб не написав автор, читаючи це, – поступово виникає якесь заспокоєння і навіть умиротворення, чимось схоже на медитативний стан релаксації. Перегорнувши останню сторінку будь-якої книги Дочинця – ти розумієш, що не все так погано як здавалося на перший погляд, і тобі хочеться, щось змінювати у житті, ставати кращим, розвиватися. Гадаю, нам дуже поталанило, що саме у нас, є такий талановитий і неординарний письменник. Мабуть не помилюся, якщо скажу, що скоріш за все, твори цього письменника будуть вивчатися у шкільній програмі з української літератури. Звісно, не в найближчі роки, але згодом. Щодо самого збірника, то його головною родзинкою є роман про кримінального авторитета міжнародного масштабу на прізвисько Лис, котрий в пошуках свого минулого, потрапляє до провінційного закарпатського містечка, і там знаходить не тільки своє коріння, але й самого себе, ну і звісно ж, справжнє кохання, куди ж без нього. Щоб не зіпсувати задоволення від читання цієї історії, спойлерити не буду. Лише скажу, що це напевно чи не найдинамічніша із усіх написаних автором історій, в якій є навіть кримінальні розбірки, але при всьому, вона залишається такою ж повчальною медитативно-філософською історією Дочинця, до яких ми звикли. Особисто мені вона дуже сподобалася, і я був би не проти, якби автор написав ще щось у такому ж руслі. Окрім історії про Лиса, до книги увійшло ще три детективні повісті про слідчого Правика, які теж по своєму цікаві, не позбавлені детективної інтриги, та звісно ж, повчальної філософії автора. Книга читається легко, і ти не помічаєш як уже перегорнув останню сторінку, принаймні у мене так і було. Рекомендую.

Лис – промовиста назва як для роману, так і для прізвиська людини. На відміну від головного героя, який шукає свою ідентичність, своє коріння, автор «Лиса» вже давно віднайшов власну схему твору. Конструктор бестселерів Дочинця як завше складається з кількох елементів: 1) Вишукані, ретельно підібрані слова, як добірні прикраси на виставкових вітринах. Завжди яскраві та надихаючі; 2) Сюжетна стежина, що зчаста в’ється русинськими містами та селами, оточена по обидві сторони густою посадкою закарпатської говірки; 3) Узвар із різноманітних вірувань, традицій, філософій та забобонів, якими автор щедро поливає читача. В романі він так і пише, що «живиться вітамінами геніїв». Звісно, вкладаючи концепції та мудрості в уста одного-двох героїв, гОлови яких працюють краще, ніж будь-який комп’ютер. До слова, цей порівняльний аналіз теж є в книзі, коли один персонаж говорить про здібності молодої акушерки із Мукачево, котра за радянських часів у пологовому відділені, збудованому під час 1-ї Світової, приймала найскладніші пологи. Та раз я вже написав про акушерку, то розповім і про одну деталь в романі, котра дисонує з думками та ідеями як автора, так і героїв. Здається, й сам автор не проти приміряти на себе тотемний образ рудого звіра і трохи лукавить при написанні своїх творів. Ось, наприклад момент, коли розповідається про акушерку. Вона після виходу на пенсію та особистих втрат у родині змушена допомагати виховувати внука. Збирає зілля та гриби по лісах, знається на фітотерапії і так заробляє на прожиття. Крім того, вона перестала вживати білий хліб, цукор, сало, сіль – «біла смерть». А потім, як ні в чому не бувало, автор пише, що улюблений торт цієї акушерки «Дунайські хвилі». Навіть рецепт подає, де і в тісті, і в мастиці, і в кремі нормально так цукру кондитери додають. Виходить, як в тому анекдоті: «не можна, але якщо дуже хочеться, то треба». Чомусь видається правильним, якщо людина відмовилась від вживання цукру, то так і має бути. Можна ж замінити в дусі фітознавців цукор на стевію, чи ще якось там, на мед. Але ж ні, виявляється «дієта» не така строга і можна догоджати собі іноді. Тому мій висновок, що на рівень гуру автор не тягне, допускаючи такі невідповідності, але загалом – читання приємне, як завше повчальне і не буденне.