Вічний дівочий пошук і очікування принца на білому… драконі, як висловилася героїня "Ліхтариків надії", є головним мотивом сюжету. Лі Мей, як і мільйони представниць прекрасної статі по всьому світу, незважаючи на расу і національність, жде, вглядається в обличчя, навіть дає оголошення. Все заради того, щоб зустріти того єдиного. Банально, але правдиво. Хоча я чекала більшого. Не вистачало гостроти. Ті епізоди, які дійсно можна було виточити, нагострити, щоб потримати читача в напруженні, виявилися згладженими, розмитими. В анотації пишеться, що головна героїня постала проти стереотипів китайського народу. Проте в оповіді це відчувається мало. Не було жодних революцій. Лише життя пекінської вчительки, що ходить на уроки, розлучається з чоловіком, любить свого кота і затишну батьківську оселю, заводить друзів, ходить до кав'ярень, часом подорожує. Все доволі схоже на наше життя. Однак варто подякувати авторці за занурення в атмосферу і традиції столиці Піднебесної. З цього боку відкривається багато нового. Наприклад, ресторани, в яких відвідувачі самі готують собі страви. Сімейні звичаї ліпити пельмені, коли збирається вся родина. І таких моментів у книзі чимало. Тож читач відкриє для себе Китай, навіть якщо йому не до душі сентиментальні жіночі історії.

У книгах я зазвичай шукаю щось позитивне та життєствердне. Саме нестачу цих почуттів мала б втамувати ця книга. І їй це майже вдалося. У книжці змальовується життя двох героїнь - китаянки і українки. Вони різні за віком і менталітетом, проте їх дружба допомагає обом краще зрозуміти, що таке щастя і де шукати надію. Також у книжці є багато другорядних героїв та історій. Особливо мені сподобалося читати листування українки Аліси з подругою, воно дуже перекликалося з моїм сприйняттям кохання. Окремим героєм книги безперечно є Китай у всіх його проявах. Особливо ефектно змальовується їжа, як китайська, так і європейська. На голодний шлунок читати цю книгу не варто). Також мені сподобалася мова авторки. Книга написана просто, проте з великою кількістю китайських слів та виразів, до яких дуже швидко звикаєш. Проте звісно є і недоліки. Постійні переживання головної героїні потроху набридають, а в четвертому розділі зкочуються до звичайного "ну і що, що я сказала ні, міг би і настояти" та "чому ми не тримаємось за руки". Мене така поведінка виводить з себе. Проте це все одно дуже гарна книга про "жіноче щастя" та його вічні пошуки. За рахунок формату книги її дуже гарно читати в подорожах, особливо якщо збираєтесь в піднебесну, а про країну мало що знаєте.