Я дізналась про цю книгу зі згадки в збірці “Країна жіночого роду”. Там наводилась історія життя Ольги Бондаренко (вона мене шокувала) і згадувалось, що про це йдеться в романі “Лицарі любові і надії”. Так я купила цю книгу. Твір являє собою десятки історій несправедливо засуджених людей. Ці історії якось поєднані між собою художніми засобами: є пара головних героїв, вони пересікаються з десятками інших героїв, а ці десятки інших - ще з кимось. Відчутно, що авторка зібрала та обробила дуже багато фактичного матеріалу про долі реальних людей. Уся книга є набором побутових ситуацій (наскільки допити та каторгу можна назвати побутовими), що трапляються з кимось із цих персонажів. У цьому є сильна сторона твору. А слабка - в тому, що він монотонний і через це знуджує. Я прочитала лише 270 сторінок з 670, а далі просто зазирнула вкінець, аби дізнатись, чим книга закінчиться. Як художній твір ця історія не працює. Тут немає духовної трансформації головних героїв (вони на початку є стражденні борці за українську ідею з високими внутрішніми ідеалами, такими й лишаються наприкінці). Тут всі події рівнозначні в своїй жахливості, тож не тягне читати далі, адже складається відчуття, що все стає відомо з перших 100 сторінок. Тут дуже сильно розпорошено увагу між персонажами, про більшість яких ми читатимемо лише 5-10 сторіночок, нема провідної сюжетної лінії для головних героїв. До того ж другорядні персонажі чітко підпадають під певні типажі (на приклад, регулярно трапляються пафосні розмови, що боротьба не марна і в майбутньому буде вільна Україна - не згадаю, які герої про те говорили, бо всі сцени звучали однаково). Своєрідною є й мова авторки. Фрази на кшталт “...ніжна, мов материнська пісня, струнка, мов смерека, віддана Україні, мов червона калина…” пашіють пафосом і збавляють рівень емоційного залучення мене як читачки. (Ловила паралелі із Багряним, де теж тюрми описувались настільки поетично, що я, тоді старшокласниця, не второпала, коли йшлося про катування). Наразі можу сказати, що науково-популярні біографічні описи справляють на мене більше враження, ніж цей роман. Адже в “Лицарях…” сухі факти розбавлені художніми засобами, що навпаки роблять для мене історії менш читабельними.

Земне пекло під ім'ям "ГУЛАГ" і українці, які боролися з системою та були лідерами цієї боротьби. Їх імена найчастіше відомі у вузькому колі істориків чи письменників, але більшості - ні. І хоч такі книги читати важко, але дуже потрібно. Жорстокий світ заслання й таборів художньо описаний досить документально, адже й сама авторка - донька політв'язнів. Також в основу роману покладено спогади очевидців, хто все те пережив і вистояв. Читаєш, а в жилах холоне кров від людських страждань. Кожне слово відлунюється мукою поруйнованих доль у конвеєрі смерті, де "зібралися представники усіх націй союзу, щоб підтвердити, що він великий, могутній, безкраїй, і для кожної нації в нього є своя провина". Нова хвиля репресій після Другої світової війни в жорнах каральної машини НКВС перемелює всіх неугодних без суду та слідства. Юність галицького хлопця Романа обривається у 18 років тюремним етапом. За плечима тільки два курси фельдшерсько-акушерської школи, а попереду скорботний шлях на Колиму. І кожен день слова батька відлунюються ехом: "Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів - народ загине. Але ти мусиш жити. Ти - останній Смереканич. Мусиш вижити, народити сина". А що ж кохана Орися? Заарештували і на заслання. Їх боротьба за життя ще попереду. Етап, ешелони в'язнів, вагони для перевезення худоби переповнені людьми - чоловіки та жінки окремо. І в кожного своя біда, своє горе. А далі зона, бараки, нари: потреба гуртуватися та оборонятися від блатних і тих, які пішли на співпрацю з керівництвом табору. "Вірити можна тільки собі... Справжній голод робить з людини звіра... Тут за пайку хліба продадуть кого хочеш. А за шматочок масла завбільшки як сірникова головка - брат продасть брата". Ув'язнених мордують каторжною дванадцятигодинною працею, знущаннями та зневагою. Люди не просто номери без імені та статі, вони - худоба. Наростає спротив, щоб "жити стоячи, а не виживати плазуючи". Сумна правда про ціну боротьби, омиту кров'ю самих повстанців. Книга-пам'ять, книга-спомин із надпотужною силою слова та щирості почуттів, що вкладені в кожне речення. Один із найсильніших творів даної тематики, що я читала. Своїм змістом, сенсами і образами назавжди всотується в пам'ять, серце і душу!

Тема ГУЛАу не є достатньо розробленою в українській літературі. Тому що це невимовний біль, вища міра антигуманності. Роман Лесі Романчук "Лицарі любові і надії" - один із перших масштабних творів української літератури, у якому всеохопно змальовано концтабірну атмосферу, яка місцями збентежує читача крайньою натуралістичністю. Читаючи роман, ви зануритеся у страшну атмосферу минувшини. ГУЛАГ поглинув мільйони людей різних професій і національностей. Це актори, священики, співаки, викладачі вищих навчальних закладів і т. д. Тут люди різного віку - від зовсім юного, якими є головні герої твору, до вкрай поважного. Усі вони винні лише в тому, що надто люблять свою державу й живуть заради її процвітання. У концтаборах насамперед перебуває цвіт, верхівка української інтелігенції. Роман та Орися - головні герої роману. Це юні ОУНівці, які під час найтяжчих тортур не можуть собі дозволити зрадити ідею української державності. В'язниця - це антиреальність для чистих душею героїв. Вся система каральних органів була спрямована на те, щоб придушити людську індивідуальність, зробити з людини безвольну істоту. На сторінках твору Леся Романчук зображує страшні тортури, нелюдські умови існування засуджених. Нестерпні морози, недосипання, голод, вкрай тяжка праця і т. д. ламали багато людей. Проте наших молодих героїв ця антигуманна система не зламала. Орися жила вірою і надією на майбутню зустріч із коханим Романом, який, своєю чергою, так само підтримував свої життєві сили, а також мріями про вільну державу і справедливість. Засуджені дівчата - чисті і фізично, і духовно, оскільки вони не можуть собі дозволити навіть говорити про фізичну близкість із чоловіками. Адже головне для них - зостатися людиною, вірною своїм переконанням. Засуджені часто потребували якогось духовного опертя в умовах нелюдського пресингу системи. Такою опорою для багатьох стало мистецтво. Це простір, який відновлював душевну порожнечу й дискомфорт людей. Мистецтво, музика - це ще одне джерело, яке рятує Орисю, дарує їй надію на майбутнє. Основну частину роману "Лицарі любові і надії" становить опис Кенгірського повстання. Це ще одне неймовірне випробування долі для засуджених. Відкрийте для себе страшний світ антигуманності на сторінках роману Лесі Романчук. Читайте, як люди боролися за свою свободу, за майбутнє. Відкрийте для себе галерею трагічних образів, поламаних доль. "Лицарі любові і надії" - це роман, який зворушує до глибини душі. Під час його прочитання на очі навертаються сльози, а по шкірі біжать мурашки. Це унікальний твір, який дає можливість побачити масштабну картину радянських концтаборів.