Розкажу про деталі технічного оформлення, через які я переживала перед покупкою книги. - Книга має стандартну висоту (на приклад, як “Гаррі Поттер”), але ширина більша. Через це здається, що книга квадратна (хоча це не так, якщо поміряти). - Книга дуже товста, корінець як пів долоні. Не дивно, адже йдеться про майже 1400 стор. Як на мене, краще б видання мало збільшений формат і меншу кількість сторінок. - Видання важке. Під час читання треба на щось спирати. - Текст драм зверстано у дві колонки, читати комфортно. А от текст прози -- в одну колонку, на всю ширину сторінки. Це вже незручно, бо рядок здається занадто довгим. - Шрифт основного тексту комфортний для читання, не дрібний. Шрифт ремарок в п’єсах -- на кілька кеглів менший, бісерний. Тож коли ремарка займає кілька абзаців, треба придивлятися. - Текст віддруковано не чорним кольором, а сепією. - Останні 2 сторінки змісту в мене не розрізані. В іншому книжковий блок виготовлено якісно. Я задоволена покупкою. Хотілося отримати максимум творів Лесі Українки, при цьому економлячи місце на поличках -- саме це й отримала. (Не зважаю на немодну обкладинку та дивні форзаци з фотографіями пірамід та Гімалаїв)

Людина, яка засвоїла бодай основні тези "Notre Dame D`Ukraine" вже не задовольниться виданням Лесі Українки для шкіл, з якими ми зазвичай стикаємось: хоч через те, що по прочитанню цієї фундаментальної праці О. Забужко стає зрозуміло, що всі твори Лесі Українки складаються в єдиний всесвіт, кожний з них доповнює та пояснює один одного, тож кілька хрестоматійних творів не відкриють Українчину таємницю. А позаяк незабаром 150-річний Лесин ювілей, очевидно, що кожен українець має звернутися, осмислити та переосмислити її творчий доробок знов - і, звичайно, нарешті скупити ввесь наклад цієї книжки. Втім, я не дарма почав рецензію зі згадки про цей українознавчий бестселер: читачеві, який не усвідомлює «стартові параметри» Лесиної творчості і намагатиметься оцінити її з оптики 21 сторіччя справді буде важко збагнути всі сенси, що їх вона заклала - хоч і, звісно, проблематика творів Українки вічна. Вона писала про кохання і зраду, про шляхетність, про самовідданість та самопожертву, про вроду і духовну красу, але найкращим її твором для мене та, либонь, наразі найважливішим для всього українського суспільства є «Кассандра». Саме мене цей текст навчив сприймати ввесь гомін суспільно-політичних подій холодним розумом, аналізувати його зсередини та подумки вибудовувати ланцюжок його наслідків.

Важко зібрати твори Лесі Українки в одному томі, та ще важче вмістити враження про них у стислу читацьку рецензію. Так багато хочеться написати, що навіть не знаєш, із чого почати. Коли кілька років тому я по тривалій перерві вирішив повернутися до читання художньої класики (після закінчення школи років десять студіював лише наукові монографії), постало питання: за якого українського автора братися у першу чергу? Я подумав про трьох наших класиків і раптом усвідомив, що з-поміж них Леся Українка відома та зрозуміла мені найменше. "Кобзарем" Шевченка зачитувався в підліткові роки, багато поезій знаю напам'ять. Твори Франка теж охоче читав, захоплювався його енциклопедичними знаннями і працьовитістю, а от Леся... Її образ завжди був якийсь невиразний, розпливався так само, як безтілесна Мавка. Саме бажання заповнити прогалину спонукало взяти томик драматичних творів, прочитати спершу "Кассандру", а далі інші поеми. Сказати, що вони мені сподобалися - це не сказати нічого, я пережив справжнісінький шок, такий потужний струс, що відтоді Леся не відпускає мене й досі, зажди незримо присутня в моєму житті. Я купив собі паперове зібрання творів, читаю й перечитую драми, цікавлюся фаховими літературознавчими коментарями тощо. Важко навіть обрати улюблену драматичну поему, бо їх багато і кожна особлива та любима по-своєму. Леся завжди тримала певну планку, нижче якої не падала. Звісно, є в неї умовні "другорядні" драми, але це такий "другий ряд", що інші письменники мріяли би про подібні чільні твори. Про Лесю знов-таки можна сказати багато й різного, чи не кожна її драма варта окремої рецензії, тому тут спинюся лише на одному аспекті, який полонив мене в її творах. Леся дуже вирізняється з-поміж сучасних їй українських письменників цілковитою відсутністю провінційності, комплексів перед різними "старшими братами". У той час, коли інші автори, навіть генії масштабу Франка, намагалися бути ближчими до народу, оповідали про село чи тяжке життя знедоленого українського люду, Леся напрочуд сміливо розриває шаблони, береться за універсальні "світові" теми: античність, раннє християнство, Дон-Жуан... Вона й сама чудово усвідомлювала, що робить виняткові речі, адже іронічно зауважувала з приводу появи "Камінного господаря": "Вот до чего дерзость хохлацкая дошла". Ця "екзотичність" тем спричинила нерозуміння, відчуження між Лесею та більшістю її сучасників, зате нині, коли Україна шукає своє місце у світі, творчість поетки стає тим "паспортом" чи "візою", що її не соромно показати в інших цивілізованих країнах: ось, мовляв, дивіться, що ми маємо. Так, у нас є своя Кассандра, своя Міріам, свої неповторні Дон Жуан і Донна Анна. Таким перлинам позаздрила би будь-яка європейська література. Тож Леся нині напрочуд актуальна, вона допомагає українцям лікуватися від меншовартості і водночас впевнено вказує: цивілізаційне місце України - в Європі.