Зазвичай поетичні збірки так не формуються. Зазвичай поети, формуючи збірки, в яких проглядають певна ретроспективність і підсумковість, намагаються заводити розмову текстами програмовими, із закладеною в них маніфестаційністю, таким собі поетичним символом віри, який відразу має налаштувати читача на потрібний чуттєвий регістр, задати потрібну ноту, якої автор і буде надалі триматися. Натомість «Квіти ностальгії» відкриваються циклом навдивовиж ліричним і камерним, сказати б – стишеним. Навіть назви окремих віршів нагадують підписи до пейзажних полотен: «Смужка на сході», «Зустріч», «Весна», з чого можна зрозуміти, що для авторки саме це озвучення степу, оприявлення слобожанського краєвиду з його запахами, голосами та кольорами і є програмовим, найважливішим, таким, від якого варто починати відлік.