Давно вже психологічний трилер не тримав мене в такій напрузі. З найпершої сторінки Іларія Туті створює настільки густе й відчутне відчуття тривоги, що від книги просто неможливо відірватися до найостаннішої сторінки. Слово Туті — майстерне. Зазвичай у трилерах розлогі описи природи чи міського життя здаються просто заповнювачами тексту, але тут вони життєво необхідні. Яскраві, ніби «живописні» описи альпійської дикої природи та віддаленого містечка Трафені — це не просто тло, це спосіб повністю затягнути читача в цей ізольований світ. Сам пейзаж стає повноцінним персонажем — холодним, прекрасним і безжальним. Книга змушує зіштовхнутися з тривожним запитанням: чи можна класифікувати вчинок як «зло», якщо він народився з викривленого відчуття «добра» чи прагнення захистити? Лейтмотив про те, що «всі злочинці колись були жертвами», розкрито з болісною тонкістю. Це трагічне дослідження того, що відбувається з людською душею, коли її з самого початку позбавляють любові та ніжності. Якщо ви шукаєте атмосферний, інтелектуально викличний та емоційно глибокий трилер — не проходьте повз. Це неймовірно красивий, темний та зворушливий дебют.

В цілому норм, здогадуєшся наперед недалеко до кульмінаціі, тому доволі цікаво