Януш Шубер оминув усі польські поетичні ґенерації, пишучи в стіл, хоча за віком належав до Нової хвилі, проте розпочинав разом з поколінням БруЛіону. Але ні перші, ані другі не стали для нього середовищем, бо дебютував у 1990-ті роки в сорокасемирічнму віці.

У Шубера був унікальний дар візуалізації переживань, оповідей історій, поєднання історичної і родинної пам’яті, алхімічного дошукування поетичної субстанції слів. Його вірші пахли хвоєю навколишніх лісів й одночасно були підсвічені інтелектом, почерпнутими з книжок і власних роздумів, у них уживалися дитяча наївність і філософський підтекст.

Його поетична мова увібрала класичну добротність і сучасну марнотравність, різьблену бароковість і глибину вислову, іронію щодо писання та віру в призначення літератури, сумніви і виклики, що супроводжують людське життя. Його вірш не втрачав поліфонійного звучання, навіть тоді, коли це було про дощ, що протікає крізь дірявий дах старого сяноцького будинку, а хтось там, на піддашші, чалапає і підставляє слоїки.