Надзвичайно смілива назва як на 1929! Сміливі думки у перших розділах, не сковані стереотипами минулого тисячоліття. Я закохалася у автора практично з другої стрічки. Проте, як зазвичай буває із закоханістю, чари підступно зникли десь посередині твору. Як справжні умільці своєї справи, Лоуренс потихеньку знімав завісу чудових думок, підміняючи їх жононенавистю та середньовічними переконаннями. Я не хотіла цього бачити і розуміти, проте десь всередині голос розуму шепотів, що це прізвище я вже десь чула. Якщо точніше, то у праці Сімони де Бовуар і щось підказувало мені, що думка легендарної феміністки була не надто улеслива. (зазначу для справедливості -- це неточна інформація, так що посилатись на мене як на джерело в даному випадку не варто). Проте історію про Майка, а особливо її "епічний" фінал, я сприйняла як гарний дотеп і шпильку в сторону "сильнішої" статі. Та прочитавши трошки далі, я відчула, що хтось тихенько, але силоміць веде мене в протилежний бік від моїх переконань. І тоді я зрозуміла всю глибину цієї важкої моральної зради. Не можна ігнорувати відмінне почуття гумору автора, ідеально передані відчуття у різних типах відносин, філософські думки про життя, які заперечити важко. Проте ця замаскована агресивна пропаганда патріархату рівносильна зраді. А таке прощати не можна. Тому, можливо, ви скажете що рецензія необ'єктивна, адже я не дочитала твір до кінця. Можливо, я ще не доросла. Але я занадто сильно поважаю свій час щоб копирсатись заради декількох перлів у тонні свинячого багна. Краще дістати їх із глибин океану власноруч. P.s. я не знаю чи до читаю до кінця, адже він і вабить мене і, водночас, викликає огиду. Можливо, до кінця твору я і зміню свою думку. На даний момент враження змішане, як всі кольори палітри, що зливаються у неясний болотяний колір.

Книга, прочитання якої було необхідним пунктом в довгому переліку того, що потрібно прочитати, щоб мати свою думку про твір. Загальне враження – твір цікавий, але без надмірного захоплення чи навпаки великого «фе». Книга свого час викликала фурор у консервативному англійському суспільстві та всезагальне обурення, типу «як взагалі можна таке писати?». Головних героїв всього троє, і у кожного свої причини на ту чи іншу поведінку. Аристократ-інвалід Кліффорд не може приділяти увагу своїй дружині. Конні – молода, вродлива, сповнена життєвих сил та пристрасті. Олівер – випадковий коханець, який з’явився в певному місці, у певний час та змінив свою долю на користь кращого життя. . Зсаджувати головних героїв за їх поведінку, а особливо з точки зори людини двадцять першого століття недоцільно. Адже кожен обирає життя самостійно, і самостійно відповідає за свої вчинки. Книга написана цікаво, щоправда місцями роздуми героїв твору про високі матерії втомлюють. Людині нашого часу бракує «екшену», тут же події розвиваються повільно, розмірено, неквапливо.

Роман Девіда Герберта Лоуренса «Коханець леді Чаттерлі» належить до категорії літератури присвяченої тематиці «втраченого покоління». І згадки про війну, а точніше думки героїв книги з цього приводу присутні вже на перших сторінках книги. Війна стала трагедією для гловних героїв роману, вона зруйнувала щастя Констанції Чаттерлі, зробила інвалідом її чоловіка, сера Кліффорда, а також його єгеря, колишнього солдата Олівера Меллорса. Життєва драма цих людей, їх взаємовідносини на фоні ситуації у післявоєнній Англії, пов’язаної в тому числі і з встановленням нових принципів стосунків між чоловіком та жінкою. Свого часу цей твір був заборонений та характеризувався як скандальний, однак для сучасного читача у книзі немає ніяких шокуючи моментів. Швидше це твір, який поняття кохання підносить на новий рівень, не розмежовуючи при цьому тілесне та духовне. Роман надзвичайно чуттєвий, ніжний та делікатний. Його головна героїня – жінка, а для жінки важливо відчувати себе коханою, любимою, потрібною.