Зверніть увагу на розміри. Книга маленька. Проте товста. Очікувала,що розмір буде стандартний.

Як написати рецензію, на таку, і справді величну книгу, як «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка, і не повторитися з іншими рецензентами. Та напевно, що ніяк, і тому я навіть, не намагатимуся, написати щось оригінальне і неповторне, бо знаю, щоб не написав – воно десь, у якісь рецензії вже зустрічалося, може трохи іншими словами, але все ж таки. Без перебільшення, Тарас Григорович – постать неординарна і самобутня, і як на мене, не вивчена до кінця і досі. І напевно, в силу того, що ми і наступні покоління, вже не зможемо повернутися у ті часи фізично, то напевно, так наш пророк, і залишиться, до кінця нерозкритий, і можливо, це й на краще – адже, якась таємничість цієї особистості, повинна все таки залишатися. Що ж викликало, такий загальнонаціональний інтерес, до творчості Тараса Григоровича, який і до тепер, не просто не спадає, а навіть посилюється? Особисто, я – не знаю. Можливо, уся річ у тому, що він і справді, якимось чином, міг бачити майбутнє, і зображував це у своїх віршах та поемах, і ось, ми нарешті дожили до тих часів, про які й писав Шевченко. Адже, якщо вдумливо, як би між рядків, читати деякі з його творів, то хоч не хоч, а паралелі із сьогоденням, вимальовуються, і дуже детальні. А іноді, не потрібно читати, навіть, і між рядків – складається таке враження, що автор наш сучасник, і не сильно намагався завуалювати у своїх віршах те, що зараз відбувається, ніби хотів, дати нам якусь підказку. І можна, було б, все це віднести на рахунок банального збігу обставин, як би це стосувалося одного-двох віршів, та справа в тому, що така пророча проникливість, вбачається чи не в кожному творі. Ще одним аспектом успіху Шевченка у нинішніх українців, особисто на мою думку, є пам'ять генів, чи родова пам'ять – як хочете, так і розумійте. Адже, ми, живучі нині, так чи інакше, носимо у собі, пам'ять наших предків. Можливо, й не всі, але більшість з нас, мають у своїх генах, хоча б одного українця, і можливо саме це і відіграє, далеко не останню роль. Бо, коли читаєш вірш Шевченка, ти з легкістю переносишся у ті часи – часи панщини і москалів, білих хатин зі солом’яними стріхами і вишневих садків, часи героїчного, і водночас, важкого минулого. І все це видається тобі, таким простим і зрозумілим, таким рідним, що можливо, ти й жив за тих часів, тільки в іншій подобі, хтозна. Досить вагомим фактором успіху, також можна вважати, справжню майстерність слова, якою володів Шевченко – так зобразити, лише кількома словами, в кількох рядках, свою любов до Батьківщини, переживання і біль за її долю, страждання всієї нації – для цього і справді треба мати талант, як то кажуть, божу іскру. Можна ще довго писати, що ж вплинуло, на таку популярність Шевченка, але хіба це важливо в даному контексті. Важливо те, що інтерес до його творчості з кожним роком тільки посилюється, і кожне молоде покоління українців, відкриваючи для себе творчість Шевченка, здебільшого у школі, не забуває його, в житті вже і дорослому. Важливо те, що про нашого Кобзаря знають чи не в усьому світі, від Америки і до Китаю, перекладаючи на різні мови, і зачитуючись його творами. І мабуть, головне в тому, що цей інтерес до творчості Шевченка, полягає не в банальному тренді, – "бо зараз так модно", – а в істинному непідробному поклику української душі до того, що було написано в позаминулому столітті, і не втрачає актуальності і дотепер. Казати про те, що «Кобзар» має бути на книжковій полиці кожного українця, я не буду, бо це досить банально, і гадаю, і так зрозуміло кожному. Лише додам, що у кожного народу, так само, як має бути, свій герб, стяг та гімн, своя територія, та само, і має бути – своя книга. «Кобзар» – безумовно, є національною книгою українського народу.