Андрій Мероник із другою частиною «Сьома рота. Сміх і сльози» знову повертає нас у реальність, від якої, здавалося б, хочеться втекти, – у реальність війни, яка триває вже одинадцять років. Проте він робить це так, що від сторінки до сторінки не полишає відчуття близькості й щирості: наче сам сидиш у тих окопах, слухаєш жарти бійців, бачиш їхню втому й силу водночас. Ця книга – не про пафос чи героїзацію, вона про людей. Про тих, хто навіть серед багнюки й небезпеки примудряється сміятися, придумувати дотепи й підтримувати одне одного. І саме це поєднання гумору й болю робить текст живим: читаєш – і то сльози на очах, то раптом усмішка. Автор не прикрашає дійсність, але й не дозволяє їй перетворитися лише на статистику втрат. Він показує справжніх чоловіків і жінок із їхніми маленькими радощами, страхами, ритуалами – усім тим, що допомагає залишатися людьми. Особисто для мене друга частина стала ще глибшою й емоційнішою. Якщо перша знайомила з атмосферою роти, то тут я відчула, ніби вже знаю цих хлопців і дівчат, хвилююся за них, сміюся й сумую разом із ними. Це не просто спогади, це хроніка життя на війні очима тих, хто там є щодня, а не у заголовках новин. Рекомендую цю книгу всім, хто хоче зрозуміти, як насправді виглядає війна «зсередини» – не через офіційні промови, а через живі історії, де сміх і сльози йдуть поряд.