«Книга Еноха» — один із найзагадковіших апокрифічних текстів стародавнього світу, що відкриває перед читачем маловідомий пласт юдейської духовної традиції. Твір приписується біблійному праведнику Еноху — прадідові Ноя, про якого в Книзі Буття сказано, що він «ходив перед Богом» і був узятий на небо, не зазнавши смерті. Саме цьому персонажеві приписуються одкровення про небесні таємниці, походження зла та майбутню долю людства.
Більшість дослідників вважає, що «Книга Еноха» була створена в юдейському середовищі приблизно між III століттям до н. е. і I століттям н. е. Текст зберігся у кількох частинах, які були написані різними авторами, але об’єднані спільною апокаліптичною традицією. Оригінали твору, ймовірно, існували давньоєврейською або арамейською мовами; фрагменти цих текстів були знайдені серед Кумранських рукописів Мертвого моря. Повністю книга збереглася лише в ефіопській (геезькій) версії, завдяки якій вона увійшла до канону Ефіопської православної церкви.
У тексті описано небесні мандри Еноха, його зустрічі з ангелами та відкриття прихованих законів світобудови. Особливе місце посідає розповідь про падіння небесних «стражів» — ангелів, які порушили божественний порядок, зійшли на землю і передали людям заборонені знання. Книга також містить пророцтва про майбутній Суд, долю праведників і покарання сил зла.
Поєднуючи містичні видіння, космологічні уявлення та апокаліптичні пророцтва, «Книга Еноха» стала одним із найвпливовіших позаканонічних текстів давнини. Її мотиви відчутно вплинули на юдейську апокаліптичну традицію та раннє християнство, а окремі ідеї знайшли відображення навіть у текстах Нового Завіту.