Ось сокіл на скелі. Його пір'єна лягає на холодний камінь. Тепла, невагома й невловима. Така й душа карпатянина.

Питаєш, які це люди?

Це ті, що мостять дороги в болоті й над прірвами кладуть храми. Ті, що живучи на вершинах, шукають верховини духу. Ті, що обійшовши Європи й Америки, стережуть правду первовіку. І, пробиваючи скелі, самі стають скелями. Не просто люди стовпи, на яких держиться небо Карпат.

Питаєш, що вони дали світові?

Науку незнищенності й вірності собі та Богу. Нехай життя горянина високе і коротке, як політ птаха, ми не минаємо. Ми, як птиці, лишаємо тут пір'їни своєї любові. Свої карби і скарби. І стаємо душею цих гір.

Моя пір'єна — це моє перо, коване на камені терпіння і шліфоване кришталем вод. За ним іду я, як за плугом, і вслід за давнім волхвом промовляю:

Книга ця замість тіла мого. Слово це — замість душі моєї.