Це був би черговий твір про дорослішання та віднайдення себе, якби не та екстремальна ситуація, в якій опиняється головний герой Андрій: голод. Більшовицька влада стояла на декількох міфологічних ідеях, головною з яких було створення нової людини. В запалі революційного ентузіазму, який нерідко доходив до пароксизмів терору, никло одне питання: а що робити зі старою людиною? Однією з відповідей було: розлюднити її до біоматеріалу за допомогою голоду, стерти усі нашарування цивілізованості та культури, а потім, як у казці, має з’явитись новий герой нової епохи. От тільки вийшов Франкенштейн, соціобіологічна потвора під квазінауковим, іронічним йменням homo soveticus. Нахабний, агресивний, підозріливий, він ненавидить будь-яку культуру та освіченість, будь-яку незламність духу та вірність. Це пристосуванець, безхребетна істота, керована єдиним етосом – вижити. І заради цього вона готова на все. Авторка протиставляє цьому образові двох героїв, які репрезентують собою полюси справжньої цивілізації. Один полюс, народний втілений в образі Андрія - нащадка давнього козацького роду, незламного та гордого, який в пориві божевілля, викликаного голодом, цитує Шевченка, що звучить майже як камлання шамана. Ніцше назвав би цей полюс діонісійським, стихійним. Другий, елітарний, представлений Лідією Сергіївною, лікаркою, яка маргіналізована новою владою до рівня «ворога народу». Маргіналізована, але не принижена: навіть у найгірших ситуаціях (як-от черговий арешт) вона не втрачає сили духу та вродженої гордості, яка однак не переходить у гординю. Ніцше назвав би цей полюс культури аполонічним, раціональним. Конфлікт між автентичною цивілізованістю та новим варварством гомо совєтікуса концентрується навколо ідеї власності – ключової ідеї комуністичної ідеології зокрема та фундаментальної ідеї культури загалом. Адже, задаючись питанням, хто ти є і що означає бути людиною, ти не можеш оминути питання: а що, власне, є моїм, тим, що робить мене собою? У відповіді на це питання Ольга Мак чітко розмежовує дві позиції: утилітарно-грабіжницьку, позицію совєцької влади, для якої «її» - це майно, золото, життя та навіть смерть, які вона відчужує у своїх громадян; ідеалістично-принципову, позицію Андрія та Лідії Сергіївни, для яких принцип, вірність собі є вищим за дорогоцінні метали, соціальний конформізм і виживання. Коли син Лідії Сергіївни, який живе за кордоном, отримує листа про смерть матері, він радіє не збереженому майну, а тому, що мати померла на руках гідної людини. Бо, зрештою, гідність – це те, що завжди залишається. Гідність – це те, заради чого можна йти на смерть.