Книга мені загалом сподобалася. Але не тому, що він мене переконав. Скоріше навпаки — книга змусила мене багато з чим погодитися, а потім не погодитися з висновками. Шапіро починає з поділу американців на **уніоністів** і **дезінтеграціоністів**. Спочатку мені здалося, що це буде цікава спроба чесно розібрати обидва політичні табори: показати, що не так і з демократами, і з республіканцями, а потім уже пояснити, хто більше загрожує американській єдності. Але ні. Досить швидко стає зрозуміло, що дезінтеграціоністи для Шапіро — це передусім прогресивні ліві. І тут у мене виникло питання: **а де друга половина рівняння? Невже все буде так однобоко?** Я погоджуюся з Шапіро, що частина сучасної прогресивної повістки виглядає відверто дивно. Позитивна дискримінація, спроби нав'язувати суспільству певне бачення гендеру та інші радикальні ідеї — це не те, що мені близьке. Але якщо ти будуєш цілу концепцію на тому, що одна частина суспільства руйнує Америку, то логічно було б так само уважно подивитися на радикальних правих. А от із Трампом у Шапіро якось напрочуд тихо. Про MAGA згадується — мовляв, кожен може побачити в цьому гаслі свою Америку. Але самого Трампа як феномену, який без перебільшення став одним із головних символів американської політичної поляризації, для такої книги мені явно не вистачило. Можливо, саме тут і є головна проблема Шапіро. Не тільки в тому, **кого він записав у дезінтеграціоністи**, а й у самій спробі розділити дуже складне суспільство на два табори. До якого мені примкнути? При цьому з окремими тезами Шапіро я погоджуюся. Наприклад, із його критикою спроб переписувати американську історію. Мені сподобалася думка про те, що не можна переносити сучасні моральні стандарти безпосередньо на людей, які жили 200–300 років тому. Це не означає виправдовувати рабство чи інші злочини. Просто контекст часу був іншим. Причому він змінювався не лише за 300 років — він був іншим навіть 50 років тому. Це варто пам'ятати і правим, які хочуть «зробити Америку великою знову», хоч би що саме вони вкладають у ці слова. Минуле не можна просто відтворити. Світ змінився. Але це так само важливо пам'ятати і лівим. США не побудувалися **лише** на рабстві та крові чорношкірих. Рабство було величезною і ганебною частиною американської історії — але це не вся американська історія. І тут Шапіро дуже добре підкидає простий історичний факт: **рабовласницькі штати програли Громадянську війну**. Це не стирає злочинів минулого, але й не дозволяє перетворити всю історію США на історію рабства. Америка створила систему, яка врешті-решт вступила з рабством у смертельний конфлікт і перемогла його. Мені взагалі сподобалася ця думка Шапіро: американцям не обов'язково соромитися своєї країни, щоб визнавати її проблеми. Бо, попри все, вони справді створили дуже успішну державу. З усіма її недоліками, суперечностями й злочинами минулого — це країна з високим рівнем життя, величезними можливостями та суспільством, у якому мільйони людей цілком комфортно живуть. Але є й інша теза Шапіро, з якою я погоджуюся лише частково, — про роль уряду. Він дуже сильно топить за обмеження держави і проводить цікаву аналогію в післямові. Пише про власних дітей: йому складно їх відпускати, але він розуміє, що вони повинні стати самостійними. І тут легко побачити його ставлення до держави: дорослі люди не повинні жити під постійним батьківським контролем. Аналогія красива. Але вона мене не переконала повністю. Бо його діти — це конкретні діти, яких він виховував і за яких відповідав. А суспільство складається з дуже різних людей. Що робити з тими, хто виріс у неблагополучній сім'ї? З тими, кого взагалі ніхто не виховував? З людьми, яким просто не пощастило в житті? Якщо продовжувати аналогію Шапіро, то виникає цікаве питання: **а що робити дорослій людині, яка ніколи не мала нормального батька?** Можливо, для неї держава, яка здатна дати певну опору й захист, — це не тиранія, а якраз те, чого їй усе життя бракувало. Тому я погоджуюся, що держава не повинна перетворювати громадянина на безпорадну дитину. Але свобода не означає, що всі люди стартують з однакових позицій і однаково здатні нею користуватися. Ще одна історична теза Шапіро мене зацікавила — його розмова про корінних американців. Він згадує, що відсутність у них єдиного сильного уряду не завадила колоністам рухатися вперед і перемагати. Тут я теж не зовсім погодився. Не думаю, що з цього прикладу можна зробити настільки прямий висновок про переваги чи недоліки сильної держави. У корінних народів була величезна політична роздробленість, вони часто воювали між собою та укладали союзи з європейцями проти інших племен. При цьому колоністи мали технологічні, демографічні та економічні переваги. Мені цікавіше поставити інше питання: **а що було б, якби корінні народи мали політичну структуру, здатну їх об'єднати і провести масштабну мобілізацію?** Ми цього не знаємо. І саме тому я б не використовував цей приклад як доказ на користь якоїсь однієї моделі держави. У підсумку я, мабуть, залишився десь посередині між Шапіро і його опонентами. Мені подобається його захист свободи. Мені подобається його критика надмірного втручання держави в життя людини. Мені близька його думка про те, що не варто перетворювати історію на нескінченний суд над минулим. Але мене не переконала його спроба пояснити сучасну Америку через протиставлення «уніоністів» і «дезінтеграціоністів». Бо реальність набагато складніша. Можна бути за свободу особистого життя і водночас за соціальну підтримку бідних. Можна не хотіти, щоб церква визначала правила твого життя, і водночас вважати частину прогресивної культурної повістки абсурдною. Можна критикувати державу, але не вважати, що держава взагалі не повинна втручатися в життя людини. І можна любити свою країну, не вважаючи, що все, що вона робила в минулому, було правильним. Саме так, мені здається, і виглядає нормальне суспільство. **Не два табори. А мільйони людей із дуже різними поглядами.** І, можливо, найбільше мені хотілося б побачити саме таку Америку ( та й відверто кажучи Україну) : не ліву і не праву, а трохи більш центристську. Де держава залишає людині максимум свободи, але не кидає її напризволяще; де можна молитися, курити марихуану, одружуватися з ким хочеш і володіти зброєю — доти, доки ти не порушуєш права іншої людини. Зрештою, саме тому книга мені й сподобалася. Не тому, що Шапіро мене переконав. А тому, що він змусив мене сперечатися з ним.

Спочатку я написав відгук на цю книгу на сайті "Наш формат", але вони його стерли, хоча сам відгук не носив негативу) хіба лише оцінку 4 з 5ю Ну що ж, видно така політика видавництва) Стосовно книги, то вона досить непогана, одна непідготовленому у політичних питаннях читачу, буде доволі важкувато читати. Є доволі хороший опис лівацького світосприйняття реальності, а саме переписання історії, кансел філософія і аморфна "рівність", яка на думку ліваків досягається за принципом "усі тварини рівні, але є деякі рівніші за інших". Стосовно моєї оцінки, то автор трішки "не договорює", а точніше не подає своєї позиції стосовно фемінізму і рівності жінок, таке враження, що для нього це погана штука. Також автор завжди наголошує на свободі слова, зазначаючи, що у демократичній республіці - такій, що покладається на здатність людей аналізувати інформацію, висувати аргументи, дискутувати й рефлексувати - то і свобода слова має бути абсолютна і не обмежуватись. Але це, на мою думку, утопія, оскільки більшість людей є токсичними, відповідно і є відповідальність за свої слова. Також автор вважає, що релігія повинна впливати на політику держави і так і не подав свого бачення принципу невтручання церкви у справи держави, навіть більше назвав цей принци як "захист церкви від невтручання держави". Певно автор не був у Львові з його хресними ходами і використання коштів платників податків на забаганки фанатичних релігійних осіб. Тому якщо узагальнити, то оцінка 4 з 5.

Бен Шапіро у своїй книзі "Як зруйнувати Америку за три прості кроки" дуже детально описує і доводить, у якій небезпеці перебуває зараз не лише США, але по суті весь розвинений західний світ. Ліві, соціалістичні радикальні рухи не лише закликають і знищують пам'ятники батькам засновникам, а й руйнують соціальні інститути, ідею моралі та свободи слова, можливість вести дискусію та демократію, у всіх її найкращих проявах. У книзі багато про історію США, політику та права і свободу. Я переконаний, що цю книгу необхідно прочитати кожному громадянину та громадянці нашої країни. Світ став маленьким, США зараз це не далека "заокеанська" країна, а "сусід" і дуже часто "кумир", з якого ми беремо приклад. Але чи тією ж самою залишиться ця велика та поки вільна країна, в якій все більше чується знайома кожному українцю фраза "Нужно всё взять и поделить". Ми пам'ятаємо, що брати і ділити, будуть не все і не всіх та до чого все це призводить. Про книгу можна довго говорити і обговорювати її, і я дуже сподіваюся, що перекладуть також інші книги автора. Ті, хто ще сумнівається щодо покупки, може ознайомитися з його виступами перед студентами в університетах (матеріалу достатньо в Ютюбі). Також ось фрагмент з книги, який мені дуже сподобався (десь я вже це бачив): "Дедалі більше американців взагалі не знає історії. По всій країні протягом десятиліть «соціальні студії» витісняють історію зі списку предметів середньої та старшої школи — своєрідна спроба зробити історію «актуальною», замінивши викладання історії ідеологічною обробкою у руслі конкретних політичних поглядів. В університетах головну увагу зосередили на «вимогах до розмаїття». Навчання традиційної західної цивілізації означає її возвеличення, тому вчити історію західної цивілізації не слід. Її більше й не вчать: станом на 2010 рік жоден із провідних університетів не мав обов’язкового курсу з історії західної цивілізації."