Для нормотипових батьків та дітей не зрозуміло про що йдеться і сприймаються всі історії як нісенітниця і основна мета розповісти про те, що є різні люди не лише за зовнішністю, а й ментально (за принципом роботи нервової системи) втрачається.

Читала відгуки і зрозуміла, що мушу залишити свій відгук. Ми вже звикли до медових історій з милими кошенятами, котиками, ідеальними стосунками і обіймами. Хочемо очевидних сюжетних ліній і обійм матусі й татуся в кінці. Але ж житті все зовсім не так! Для кого і для чого написана ця книга? В першу чергу для дітей з особливими потребами і для їх оточуючих. Ми вчимо дітей з пелюшок, що всі ми - різні, високі і маленькі, худі чи пухкеньки і чомусь, забуваємо про психологічну сторону питання. Адже комусь може бути важко всидіти, комусь важко відкрити кришку чи навіть втримувати увагу більше 5 хв. Ми всі маємо певні недоліки і переваги. Це не привід для знущань чи думок про неповноцінність. Зараз в Україні працює система інклюзії, коли діти з садочка чи школи зустрічають інших діток з особливими потребами, аутичним спектром, може просто з синдромом дефіциту уваги, якісь речі їм даються складніше, але в чомусь іншому вони талановиті і теж потребують колективу, друзів і компанії. Мама Незграбного Вовчика втілює образ неідеальної мами, у якої є власні потреби і яка дає можливість Вовчику впоратися з власними особливостями і знайти власних друзів. Наша справа - не засуджувати дивні вчинки так, як ми не засуджуємо маму-козу семи козенят. І тут важливо не намагатися виправдати або засудити, а просто прийняти і віддати належне. Адже ми любимо наших друзів за їх душу! І Незграбне вовченятко має знайти таких друзів і знайти себе Ця історія показує дуже гарними ілюстраціями і нелогічними подіями те, що ми не повинні засуджувати чиїсь недоліки, а приймати людей такими, як вони є. Вважаю, що така книга має бути на поличці дитячого садочку, молодшої школи і має навчити дітей сприймати спокійно чиюсь незграбність, непосидючість, невгамовність, емоційність чи навпаки- закритість, як елемент норми і відноситися до цього з розумінням і без засудження. Крім особливої дитини, книгу варто читати батькам, які з такими ситуаціями ще не мали справу і можуть намагатися радити спеціалістів, лікарів чи взагалі закриті заклади. Тому книга вирізняється поміж інших ідеальних стосунків, боротьби з очевидними недоліками чи страхами. Думаю, таких історій має бути більше

Тан Сулань "Історії про Незграбного Вовчика" Мені теж хотілося поставити низьку оцінку. Але... Сину історії дуже подобалися. Мене ж вони дратували своєю безпорадністю, нікчемністю, тупістю. Я закипала від злості й дивувалася, як, ЯК АВТОР ДО ТАКОГО ДОДУМАВСЯ??? А на останніх чотирьох історіях я переглянула свою позицію і визнаю ці історії мало не геніальними. Чому? В одній із них я впізнала знайому дитину. Дитину з особливими потребами. Чи обмеженими можливостями... Дитину щиру, усміхнену, довірливу, яка все сприймає за чисту монету. Дитину, яка не помічає зла, тому що сама є добром. Дитину, яка радіє життю, новому дню, допомагає усім навколо, про усе турбується і не здивуюся, якщо направду фарбує жовті листочки в зелений колір і приклеює назад на дерево. Ця дитина вміє щодня дивуватися світу, захоплюватися його красою та таємницями і почувається щасливою. І їй байдуже, що навколо хтось вважає її не такою... Вовчик для мене тут став проекцією особливої дитини. І мені соромно, що я надто пізно це усвідомила.