Чи є місце для любові та співчуття у підвалах зруйнованого росіянами Маріуполя? Чи може вдячність за час із коханим бути більшою за горе від його втрати на війні? Що дає сили підтримувати людей, які щойно вирвалися з окупації, коли в ці самі хвилини твій син переживає пекло на «Азовсталі»? І як це — приймати в цей світ дитя, коли за вікном обстріли, а вдома ні світла, ні води? У цій книжці звучать голоси двадцяти п’яти жінок — військових, медиків, волонтерок, переселенок, журналісток, — жінок, які пройшли полон або які чекають із полону найрідніших, які зазнали непоправних втрат на цій війні, але мають стільки сили й любові, що діляться ними з іншими.

У цих історіях багато болю: обстрілів, підвалів, ран, вибухів, смерті, — але так само в них багато світла: вдячності, віри, доброти, любові та — головного — надії. Кожна історія — унікальна, але водночас усі вони — про наш спільний досвід цієї війни, про наші спільні рани і сподівання.