Дочитана третя книга. Ну що можна сказати, Сандерсон є Сандерсон! Світ Рошара як і раніше захоплює, стародавні пророцтва починають збуватися, а світ, замість того, щоб об'єднатися, займається всім, чим тільки можна, крім головного. Це книга Далінара. Він — головна фігура роману, причому не тільки за рахунок флешбеків, але і за змістом. До слова про флешбеки — це, безсумнівно, одна з найвдаліших деталей книги! О, мені, на відміну від попередніх книг, жодного разу не захотілося їх перегорнути. Яка разюча різниця між тим Далінаром, якого ми знаємо з попередніх книг, і тим, ким він був до початку основних подій! Цей персонаж викликав найсуперечливіші почуття — від ненависті і презирства до захоплення! Це не книга Каладіна. Так, у ній є розділи від його імені, але значимість його лінії, як на мене, трохи менша, ніж у попередніх частинах. Проте, вони завжди цікаві. Багатьом не подобається лінія Шаллан, але як на мене, вона дуже навіть нічого. Проблеми з психікою тільки посилилися (це стосується майже всіх «променистих» героїв), але сама дівчина розкрилася з досить незвичайного боку. І ще, на відміну від багатьох, мені подобається Адолін! Мені подобається, що він простий як п'ятак, що він такий, як є! Цікаво, у що в подальшому виллються його взаємини з мечем) Гойд, як завжди, родзинка. Четвертий міст і Ясна радують. Але саме Сзет, Цуп, Азур і живий меч внесли той внесок у третю частину ХБ, без якого книга читалася б зовсім по-іншому. Але, якщо чесно, було відчуття деякої затягнутості, та й деяке акцентування уваги на тому, що дехто зі знайомих персонажів — гей (привіт, повісточка) теж знайшло негативний відгук у моїй душі, але фінал все виправив. Він сильний, потужний. Мабуть, найпотужніший за всі три частини. Можливо, фінал книги виявився сильнішим за саму книгу, хоча слабкою її ніяк не назвеш. Це було сильно.