Книжка історико-філософська, а також ще й релігійно-патріотична. Спочатку дратувало забагато релігії, але потім зрозумів думки, що хотів автор донести до читача. Поки що це кращий твір Іваничука, що я читав. Не розважливий, не пригодницький, а сповнений навчальних роздумів про віру у силу невмирущого національного духу і роль у цій священній місії саме діячів української культури. Потенціал у книги дуже великий, можна було написати і вдвічі більше за розміром, щоб деталізувати події на Русі часів короля Данила та його синів. Внести родзинку пригодництва. Сподобалося, як автор порівнює філософію Нового Заповіту із національним патріотизмом. Пише, що патріотизм — це теж свого роду релігія. Згадує епізод з Нового Заповіту, як Фома Невіруючий казав, що не вірить у те, що Ісус воскрес: ось як тільки побачу його, так і увірую. І тут перед ним явився Ісус, показав свої рани і запропонував торкнутися їх. Фома торкнувся і сказав, що вірує в те, що Ісус воскрес. Тоді Ісус сказав, що блаженним є той, хто не бачить, але вірує. Асоціації з національно-визвольною боротьбою українців: УПА боролася за створення української соборної незалежної держави “від Сяну по Кавказ”. Української держави не було, але вони вірили у те, що вона буде, постане з руїн Московської імперії, яка рано чи пізно розвалиться. Як у “Червоного” Андрія Кокотюхи: “За что вы воевали? За вильну Украину? Да нет такой страны на карте мира! Есть Союз Советских Социалистических Республик”! Так, тоді Української держави не було, але українці боролися за неї і вірили в те, що вона буде! Ось і аналогія із релігією.