Колись, коли ріки ще не знали дамб, а степи — кордонів, у самому серці Європи, на перехресті імперій і вільних просторів, народилася вільна нація воїнів. Їх звали козаками.

Козак — це не просто вершник із шаблею. Це — вибір. Бути вільним, навіть коли навколо панують тирани. Обрати честь замість вигоди. Степ — замість стін ...

Вони не мали царя. Не мали господаря. Їхньою державою була Січ — дерев’яна фортеця посеред дикого поля, що трималася лише на братстві, свободі й мечі.
Козаки боронили свій край від турків, татар, московитів. Але водночас ловили рибу, співали пісень, шанували жінок і читали зорі. Вони носили вуса, хрестики на шиї й чуби на поголених головах — як обітницю духу. Були синами землі й неба, братами вогню і води.

І серед них були особливі — ті, що володіли не лише мечем, а й таємним знанням. Їх називали характерниками — містичні воїни. Щось між шаманами, монахами й магами. Вони входили в транс, зцілювали, розмовляли з природою, передбачали майбутнє. За легендами — не боялися кулі, дихали під водою, говорили з вітром і знали мову звірів. Їх не можна було вбити — бо вони вже жили наполовину по той бік.