Не просто історія кохання, а анатомія самообману. Роман подається як сповідь наївного оповідача, який поступово і болісно усвідомлює, що світ навколо нього давно побудований на брехні. І разом із ним прозріває читач. Форд майстерно грає з ненадійністю розповідача. Події розкриваються уривками, хронологія плутається, факти суперечать одне одному. Спершу здається, що це хаос, але згодом розумієш: саме так працює пам’ять і виправдання власних ілюзій. Герої — витончені, стримані, «пристойні» - приховують під зовнішнім спокоєм руйнівні пристрасті. Іноді повільний темп і повтори можуть втомлювати, але психологічна точність і атмосфера прихованої катастрофи це компенсують. 4 з 5 за тонку іронію, сміливу структуру й безжальне дослідження того, як легко ми віримо у вигадану версію правди.

Роман «Хороший солдат» передусім цікавий тим, що наштовхує читача на роздуми про життя жінки і чоловіка в шлюбі та їхнє ставлення один до одного. Розповідь ведеться від першої особи такого собі містера Джона Довелла, який ділиться враженнями від життя зі своєю дружиною Флоренс та подружжя капітана Едварда та Леонор Ешбернемів, з якими вони потоваришували. Якщо критики перш за все відзначають новаторський підхід, який полягав у постійній плутанині хронології подій, який отримав визначення «літературний імпресіонізм», то мене більше зацікавило те, що оповідач за чотири глави роману багаторазово змінював свою думку про своїх героїв та їхні вчинки. Так, на початку розповіді дружина Довелла — «сердешна Флоренс», яку він, звісно, дуже кохає і повсякчас оберігає, у другій частині постає корисливою, підступною та легковажною до жорстокості. Те саме і з Ешбернами: Едвард — справжній чоловік, приємної зовнішності та з безліччю чеснот, проте трохи згодом оповідач дивується: хто ж міг зацікавитись таким звичайним, незграбним бовдуром, та ще й перелюбником? Схоже ставлення і до Леонори, яку Довелл начебто обожнює, майже закоханий, проте вона не хвилює його як жінка. У своєму романі Форд Медокс наводить багато прикладів людських вчинків і намагається дати їм як об’єктивні, так і суб’єктивні пояснення, чим ще раз підкреслює: не існує однозначно поганих чи добрих, людей не можна поділити на чорних і білих, бо вони демонструють безліч відтінків, як і весь світ. Кожен з цих людей має свої інтереси і свій особистий простір, який вони й відстоюють. А ось хто дійсно виглядає диваком, так це сам оповідач. Його мерехтлива сентиментальність і позірна закоханість як у Флоренс, та і у Леонор, межують з цілковитою байдужістю. Вже після перших побачень з майбутньою дружиною він усвідомлює: Флоренс нещира з ним, і він їй потрібен як своєрідний щабель в її далекоглядній стратегії. Та він погодився на це, одружився і став «слухняним пуделем» без найменших сподівань на справжню близькість. Коли ж вона вкоротила собі віку, Довелл вже за кілька днів навіть не згадував про дружину, забув, наче «вчорашню газету». А за якийсь час чомусь вирішує, що може дати щастя зовсім юній Ненсі Руффорд. Як на мене, автор саме через образ оповідача намагається показати непередбачуваність та незбагненність людської натури.

Едвард Ешбернем розповідає нам історію своїх стосунків з дружиною так, як багато хто з нас розповідав би про своє життя близькій людині. Завдяки такому своєрідному стилю створюється якась довірлива атмосфера під час читання. Хоча події, про які йдеться, далеко не такі вже й приємні — це стара, як цей світ, суцільна зрада в сімейному житті, причому не однієї, а двох сімейних пар. Спочатку здається, що обидві сім’ї — взірець порядності та пристойності, але це лише зовнішній бік медалі, а з внутрішнього — таке, чого зовсім не сподіваєшся. Одним словом, у цій книзі все так, як часто буває в сімейному житті…