минулого року, завдяки анонсу Оксана Стомина потрапив на літературний захід до Центральної бібліотеки Солом'янки ім. Григорія Сковороди, де почув уривок, з на той час не виданого, роману Олеся Григор'єва "Хлопець у сталевих черевиках". Текст зачепив, тож коли з'явилася книга, я її придбав та прочитав. Як завжди, пишу невеличкий відгук. Роман, написаний зі слів батька авторки, охоплює тринадцять років його життя, починаючи з трирічного віку. Події відбуваються у південній частині України з 1940 року. І без того важке життя родини, в одну мить, ускладнюється тим, що під час авіаудару по селу, головний герой отримує важкі поранення. Настільки важкі, що його як перспективного небіжчика залишають разом із загиблими. Тільки завдяки пильності сусідки, скривавленого 7 річного хлопця прооперували, чим врятували життя, але зберегти ноги лікарі не змогли. З цього часу починається новий етап життя, життя наповненого постійним фізичним та психологічним болем. На тлі постіного стану голоду, хлопець як міг намагався здобувати для родини хоч якоїсь їжі, тобто був повноцінним годувальником. Але, для глибини розуміння умов, в яких відбувалася становлення головного героя, хочу зазначити, що в родині були вкрай дивні відносини між батьками та дітьми. Наводжу уривок. "Солдатам, що від'їздили до дому дівчата спекли на дорогу пахучого, принадливо-золотавого медового коржа. Але ті залишили коржа нам з матір'ю на знак вдячності. Коли наші постояльці вибралися з двору, я їх провів і чимдуж кинувся в хату, бо ж коли ще таке випаде? Оце щастя! Я вже, був, простяг руку до випічки, щоб відірвати собі шматочок, але мати мене зупинила: - А раптом вони за ним іще повернуться? Ану біжи й подивися, чи далеко відійшли? Я вибіг на вулицю: нікогісенько не видно, навіть курява осіла. Радісний рвонув назад. - Далеко! Далеко! - гукав я в порожню хату, де вже не було ні коржа, ні матері... " Або ось такий епізод. "Попри те, що я єдиний у сім'ї здобував зерно, від голоду найбільше потерпав так само я. Річ у тім, що половину порції, я щодня виділяла мені мати, я віддавав нашій собаці Жанці... Побачивши, що я постійно ділю кашу навпіл і тому недоїдаю значно більше, ніж інші, мати вирішила врегулювати ситуацію. Вона звернулася до Зіни й Борі (це старша сестра та молодший брат головного героя): - Діти, а давайте кожен буде давати Жанці по ложці від своєї порції. Почувши я дуже зрадів і, коли настав час обіду, взяв Жаннину тарілку - й почав обхід. Спершу підійшов до Зіни, але та відвернулася й почала ще хутчіше наминати кашу. Тоді я спинився коло Борі - те саме. Хотів урешті підійти до матері, але, як на те, вона кудись зникла... " Ну і ще уривок, про відносини у родині. "Заводські протези я одержав наступного літа. Ми з батьком повернулися з поліклініки додому, і він почав їх на мене надягати. Довго розбирався із кріпленнями, вовтузився з ременцями, та врешті видихнув: - Готово! Я спробував підвестися, але тієї ж миті захитався й ухопився рукою за край столу, боячись його відпустити. Несподівано мій попередній досвід пересування на соморобних протезах виявився цілком марним. Але батько подав мені милиці: - Іди на вулицю й тренуйся. Учися бігати..." Не знаю як ви, а я у шоці від такої родини. Але такі обставини, навпаки, перетворили дитину на цілеспрямованого та зосередженого на меті підлітка. Взагалі, вважаю роман яскравим прикладом того, як можна не звертати уваги на перешкоди та рухатися вперед! Книга дає можливість зануритися в ті часи, побачити уклад життя та спробувати усвідомити в яких важких умовах опинилися українці у повоєнні роки. Роман сподобався, хочу продовження

Дуже рідко мені трапляються книги, від яких важко відірватися. Саме ця книга є такою. Дуже раджу для прочитання, щоб чітко уявляти нашу справжню історію 20 століття, тим більше, що багато чого перегукується з нашим сьогоденням. Не згодна, що книга для підлітків, вона для всіх!

Із великим захопленням прочитала книгу Олесі Григор'євої Хлопець у сталевих черевиках. Олесю я знаю давно, трошки знаю її батька, про якого написано цю книгу. Але я нічого не знала, що її батько ще під час Великої Вітчизняної війни отримав травними ніг, після яких все подальше життя змушений був ходити на протезах. Знаю, що Вакуленко Олег Васильович був професором фізичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І як це важко протягом тривалої лекції стояти за кафедрою і передавати свої колосальні знання студентам. Книга написана зі смаком та любовью. Читається швидко і легко на одному диханні. Олесі бажаю творчих успіхів, а її батькам міцного здоров'я на довгі роки.