Хіба ревуть воли, як ясла повні? Мабуть, що ні. Але люди – не воли, хоча й людяності у нас дедалі менше. Через 10 років наважилась таки перечитати улюблений український твір, наданий шкільною літературою. Це, напевно, вперше, коли перечитувати було значно важче. Можливо, тому, що по суті так нічого й не змінилось, в глибинному розумінні. Така ж знедолена, замозолена, сита горем, з черствим окрайцем хлібини, Україна, з кожним виболеним кроком ступаючи сама не знає куди, і люди у ній безправні, з наділеними правами, з обмеженим вибором, розділені глибоким яром. Де шукаєш правди[часом власної, часом загальної, часом вбачаєш у ній або справедливість, або багатство, або шанобу, або бунтарство], засуджуєш «лихих», а це «щось» наростає, наростає і доростає до «гарячої відплати, котра не знає ні впину, ні заборони» і таки стаєш на хибний шлях, творячи на власний манер ті жахіття, за котрі засуджував інших. Соціально потужний роман. Це не лише процес перетворення Чіпки у Нечипора та зворотньо (хоча й досить гострий персонаж, тонко переданий автор з моментами «прокидання невеличкої злості у невеличкому серці» та «щастям, що манить та пестить доброю надією»). І не лише про панство, козачину, янгола-Галю, господаря Гриця, неспокійного Максима, поламану життям матір, добру бабусю, підкупного суддю… І не лише про те, що є у нас в кожному, що відрізняє поміж інших, отой вроджений фактор, що кресалом не викресаєш, морем не залиєш; і як маленька іскорка може перетворитися у пожежу, що нищить все на своєму шляху, а могла би зігрівати та освітлювати оселі та серця. Так хто у тому винний і чи винний хто? І чи, пересіявши світ, не народить земля тих ж героїв? І чи так воно, як ми це бачимо, чи власним егоїзм викривляє усе? Чи це все правда? І вона всьому причина?...І як з цим жити?!

Вперше я прочитав цю книгу ще в школі на уроках української літератури, а потім неодноразово до неї повертався. Вже тоді вона вразила мене своїм психологізмом, це не звичайна історія села чи селян, тобто, це не та глибоко затерта тема в українській літературі. Відтворивши життя селян Мирний вже ж акцентує свою увагу на окремих особистостях, і тут показана трагедія не тільки Чіпки чи його матері, але нитки йдуть далі в глиб поколінь тим самим показуючи, що з поганого насіння не може вирости хороший урожай. Та все ж варто відзначити, що Чіпка в деякий момент хоче довести протилежне і в його житті з'являються проблиски світла, саме в ці моменти відчувається глибокий психологізм, коли людина бореться, але в кінці все одно на неї чекає крах і вона не вчиться на власних помилках чи помилках інших людей. Та попри те, що вона знищує саму себе, та ще й люди з найближчого оточення також страждають через вчинки Чіпки і маються на увазі не ті кого Чіпка обманув чи ще щось, маються на увазі рідні, які відчувають сильний психологічний тиск.

«Хіба ревуть воли як ясла повні» це черговий твір про українського селянина, який потерпає від несправедливості. В центрі сюжету Чіпка. Автор розповідає про його життя з моменту народження, навіть раніше. Його батько був двоєженцем, і коли це з’ясувалося його забрали у в’язницю. Ріс Чіпка або повне його ім’я Нечипір не тихим хлопчиком, він вічно вплутувався у історії та змалечку проявляв свою бунтарську вдачу. Мати виховувала його як чемну дитину, прививала повагу до старших та любов до роботи. Здавалося б усе не погано, та він не міг миритися із несправедливістю, вв’язався у погану компанію та став промишляти грабунком. На перший погляд його історія закінчена, але він закохався, вирішив змінити своє життя. І це в нього дійсно вийшло. Варто віддати головному герою належне, він зумів стати на шлях виправлення. Більше того, Чіпка став не лише хорошим сім’янином, але й представником громади. Та щастя тривало не довго. Отримавши таку високу посаду, Нечипір вкотре переконався, що у житті немає справедливості і що нікому немає діла до простих селян, вони не мають у кого просити захисту. З цього моменту Чіпка знову повертається до своїх колишніх приятелів і продовжує розбій. Закінчується історія доволі сумно, але життєво. Через село іде ланка з каторжанами і в одному із них мешканці впізнають свого односельчанина, Чіпку Варинеченка.