це була не книга, а шестигодинний сеанс терапії. мене добряче флешбекнуло до тієї консультації з моєю психологинею п'ять років тому, коли я вголос сказала те, про що не хотіла думати, а потім розревілася - і від болю, і від полегшення, бо той невимовний тягар немов спав з плечей. "Щасливе місце" якраз про це. про важливість казати вголос про свої страхи, ділитися почуттями з близькими, а не тримати їх у собі, аби не обтяжити людей, бо в них і своїх турбот багато. чи могла б ця книга закінчитися швидко, аби герої ще на початку поговорили? так. але тоді б ця історія не мала такої цінності. ☀️ яскрава обкладинка та анотація на звороті ввели мене в оману: я чекала, що це буде романтична історія про троп другого шансу (який я не дуже люблю), де Гарієтт та Вейн муситимуть вдавати з себе пару, аби не зіпсувати спільний відпочинок друзям, які вважають, що ті досі разом після багатьох років стосунків. і воно наче й так, але набагато глибше, набагато... болючіше. це друга книга Емілі Генрі, яку я прочитала. першою була "Книголюби" - ода любові до життя у мегаполісі, яка грає на фоні кліше про віднайдення свого щастя в маленькому містечку. я розуміла, що "Щасливе місце" - не ромком, але не підозрювала, як багато мені ця історія зможе дати (наприклад, літри пролитих сліз). страхи та insecurities (вибачте, я не можу підібрати гарного відповідника українською) усіх героїнь та героїв були близькими та зрозумілими мені. чиїсь більше, чиїсь менше, чиїсь - аж занадто схожі на те, що я ховаю всередині.