Цей роман найкраще зрозуміє покоління народжених у 1980-ті, як і сама авторка, тих, що пережили «лихі 90-ті». От, власне, читала і пригадувала ту саму атмосферу, що панувала в ті часи, коли алкоголіки стали буденністю, так само як і інтернат та проституція. Той чи інший герой роману особисто в мене має певні алюзії на моє життя. Серед моїх однокласників були діти, чиї батьки безбожно пили, дівчата, що не ночували вдома в пошуках пригод, і тд. А СНІД був тією хворобою, якої всі боялися. Згадайте відомий хіт Земфіри з 1990-х. Тому для покоління нульових «Грішниця» стане менш зрозумілою. Книга мені сподобалася, хоча в ній достатньо мила та нереального. Приміром, як головна героїня з родини пияків, зґвалтована у десять років, не стала сама пиячити та займатися проституцією у підлітковому віці? Навіть якщо вона опиралася, добре, тоді чому погодилася на цю професію після чергового з ґвалтування та народження дитини? У багатьох дівчат після такого відбувається шок, іде дах та сексу їм уже не хочеться. А тут героїня не просто тримається, а ще й спокійно сприймає факт того, що її подруга йде працювати в бордель. Ну, не знаю. Якісь дуже сильні особистості. Тим більше мені не зрозуміло, чому така сильна особистість не стала шукати інші шляхи пошуку фінансів, чому не звернулася до Олександра Володимировича, що був у неї закоханий, чому не продала квартиру чи не ініціювала цей процес, коли батьки сиділи в тюрмі. Із квартирою взагалі незрозуміла історія: дитина в інтернаті, типу без житла. А хто ж жив у тій квартирі? Та й кінцівка із ВІЛ незрозуміла: то героїня готується померти від нежитю, то радіє стосункам із Костею. А які там стосунки, якщо вона хвора? От тут авторка трохи перепрацювала чи, навпаки, недопрацювала. Кінцівка така, нібито її треба було впихнути в обмеження по символах, схожа на останню серію латиноамериканських саг, де в тридцять хвилин вміщують те, що було до цього розтягнуто у 50 серій. Та й хотілося б, аби в житті реально працював принцип справедливості, який обстоює авторка: щоб егоїстичні батьки не руйнували життя своїм закоханим дітям, змушуючи їх обирати між собою та другою половинкою; щоб чоловіки не кидали вагітних жінок та не відмовлялися від своїх дітей; щоб жінки мали шанс завагітніти, навіть у 40+; щоб у сімʼях не було насильства.

Цей роман досить драматичний і зовсім не для того, щоб розважитись за прочитанням. Лариса сильна героїня, на її долю випало чимало випробувань, що били її щораз сильніше - по обличчю, по тілу, по душі. З усіх можливих нещасть героїня, здається, пізнала усі. Роман-сповідь відвертий, болючий та сумний. Такий, що зачіпає потаємні струни в душі кожної жінки. Насправді, ця книга моє перше знайомство з авторкою. Та прочитавши її, хочеться знайомитись далі з творчістю Печорної. Гідна книга. Рекомендую. 5/5

Більшість з нас знає про інтернат не просто мало, а дуже мало. В основному це якісь спогади з того, що довелося бачити в кіно чи чути від знайомих. Проте жоден з нас не знає чим живуть діти, які більшість свого часу перебувають в оточенні своїх, таких же знедолених однолітків, позбавлених батьківської турботи та сімейного тепла. Повість «Грішниця» розповідає про одну з таких дитячих доль. І на жаль це не просто розповідь про одну з вихованок Інтернату. Це історія про велику драму життя. Книга, як це зараз часто буває в українських авторів розповідає нам про два часові виміри, два часові зрізі життя головної героїні. Перший – це історія дорослої жінки, яка намагається вилікувати свої душевні рани. У другому – це та ж сама героїня, тільки набагато молодша. Книга дуже емоційна. Жіноча доля тут змальована настільки яскраво, що іноді настільки поринаєш у текст, що забуваєш, що це все ж таки не документальна,а художня історія. Хороша, цікава та сильна драматична книга, для тих хто любить життєві історії.