Мені важко це дочитати. З точки зору літературної якості це виглядає як фанфік, написаний 13-річною дівчиною в активному пубертаті, що відкрила для себе троп ідеального поганця. Головні герої - мері с'ю та людина з синдромом бога. Звичайно же Аделіна струнка, пишногруда дівчина, має неймовірно привабливе обличчя і добіса успішна письменниця в свої 26. І звичайно же Зейд найвпливовіша і найнебезпечніша людина на Землі, яка не має слабкостей, не має глибинних страхів, ніколи не помиляється і може зламати Пентагон, натиснувши дві кнопки. Інакше сцени не були б такими гарячими, а сюжет не настільки привабливим, еге ж? Персонажі позбавлені особистісної глибини. Зейд, який, згідно з сюжетом, роками працює в сфері боротьби з кріміналом і бачив сотні жахливих злочинів, замість стійкої реакції на кшталт професійного дисфокусу, системного підходу і бодай краплинки холодного цинізму, переживає кожну справу як дитина, яка вперше зрозуміла, що в світі є зло та несправедливість. На завданнях замість того, щоб поводити себе як тверезий тактик, він впадає в якусь, прости Господи, праведну лють, думає про те, як він розправиться з кривдниками, всіх-всіх покарає і як він співчуває жертвам. Це не професіонал, це не досвідчений боєць, а пафосне посміховисько, що грає на уявну камеру. Аделіна в свою чергу має когнітивну гнучність рівню пластеліну. Вона позиціонується як розумна, доросла, незалежна жінка, але як тільки з'являється Зейд, її критичне мислення златє з голови так само легко і швидко, як пара з окропу. Вона легко пробачає йому все підряд просто тому що він дуже гарячий та привабливий. Втрата самоповаги та особистості мені здається тут є основним рушієм для наближення гарячої сцени. Що стосується її ніби як стокгольмського синдрому, він не має якоїсь реальної психологічної причини. Аделіна не проходить складну гаму емоцій, яка свідчила б про реальну травму від сталкінгу і всього до нього дотичного. Якщо ви людина, яка не злякалась тексту на багато літер, не образилась на критику любімоґо чтіва, і все ж дочитала аж до сюди, то ви напевне ж знаєте, що відчуває і переживає людина, яку реально зґвалтували. Сподіваюсь, це не трапилось з вами або вашими близькими. Так чи інакше, це жах, відчуття провини, розбитості, сором, врешті-решт злам особистості. І для розвитку стокгольмського синдрому людина проходить спочатку цю стадію, згодом злам і поступовий розвиток симпатії до свого кривдника. У Аделіни ж реакція схожа на кнопковий перемикач з аліекспресу, буквально "Він мене лякає, порушує мої кордони, ґвалтує мене, але-але-але, який же він владний красень, я так його хочу". Відповідь на питання, чому її приваблює людина, яка її кривдить, вкрай пласка - він її лякає, вона любить лякатись, він сексуальний. Жодних спроб в глибокий самоаналіз. Підводячи підсумок, ця книга є швидким дофаміновим гачком для людей, скажімо, не дуже прискіпливих до якості літератури. Я, чесно, хотіла похавать отого страхітливого контенту, який був переліченим в дисклеймері на початку книги. Щоб я прочитала і аж погано стало від описаних подробиць людської жорстокості. Ну і краплинку прєлєстєй нездорового кохання. Забороняю себе засуджувати, до речі, я адреналінова н*рк*манка, оукейй? Ну, я не отримала нічого з того, на що розраховувала. Все згадується і описується настільки картонно і поверхнево, що не чіпляє за живе вза-га-лі. Коли авторка намагається зобразити щось шокуюче та жахливе, це виглядає як список покупок середньостатистичного громадянина - просто перелік обставин, без психологічної напруги. Короче, мені не вкусно і дуже грусно. Для любителів покушать крінжовий контент і щиро цим насолодитись - до вас питань не маю, тільки повагу за відчайдушність посилити цей шедевр на 600 сторінок.

Це була сама цікава та гаряча книга яку я читала,але там є багато тригерів які не всім подобаються

На любителя. Чи то настрою не було, чи то не захопило) Сюжет очікувано слабенький🤏🏻 Але синдром незакритого гештальту ніхто не скасовував, тож місяців через шість, мабуть, візьмуся і за другу частину😅