Жанна Куява "Говори, серце, не мовчи" Років п"ять тому я прочитала усі книги авторки одним махом. Вони мене вразили у саме серце. Інколи мені здавалося, що усе це писане про мене чи про моїх рідних та знайомих. Її твори ніби змушували крізь лупу поглянути на саму себе. Але найбільше мене зачепили жінки Жанни Куяви. Вони усі були такими... живими, дивними, неповторними. Жінки з потужним ментальним стержнем, який тримає не лише свою власницю, а й усіх, хто її оточую. Таку жінку я й очікувала знайти на сторінках цієї книги. А вона тут буденна, нецікава, з певною претензією на винятковість, яка робить її ще більше схожою на тисячі інших. Думки, мрії, дії-усе створює ілюзію шаблонності і масовості. Спроби Віри, головної героїні книги, пливти проти течії, лише посилюють це відчуття надуманості й несправжності. І от я тепер пишу цей відгук і думаю, а може справа у тому, що потрохи відривається коріння? І такі протилежні емоції від книг авторки пояснюються проваллям між селом і містом, яке є у всьому і поки що жоден технічний прогрес не зробив його меншим чи мілкішим. І село завжди буде глибшим в емоційному та духовному плані, тут гостріше відлунюють трагедії, тут біль пекучіший, але й швидкоминучий, бо ж сільська робота не має свят та вихідних. А місто не має часу на такі рефлексії. Місту зазвичай байдуже. Місто не знає своїх сусідів і зациклене лише на собі. Місто не може зупинитися й задуматися, ніколи йому... П.С. Жахлива обкладинка(