В этом романе раскрывается жизнь семьи Кочиш, венгероязычного меньшинства небольшого югославского городка Воеводины, молодое поколение которой переезжает жить в Швейцарию. Как и у любых эмигрантов, их жизнь в новой стране была нелегкой: они много и добросовестно работали, чтобы обеспечить свое существование и будущее двум дочкам Номи и Илди. Впоследствии им повезло, и они стали владельцами небольшой кофейни, превратившейся в семейный бизнес. Однако Кочиш всегда поддерживали прочную связь с родственниками и друзьями Родины и тяжело переживали все личные и государственные проблемы. В этой книге очень тепло описываются родственные и национальные традиции: приготовления блюд, празднования важных событий (день рождения, свадьба) и т.д., а также стремление их сохранения. Дети в семье Кочиш с безграничной любовью и уважением относятся к взрослому поколению: они любят слушать рассказы их бабушки о ее молодости и любви, о детстве и молодых годах их родителей; они заботятся о старших и прислушиваются к ним. В то же время, Кочиш с болью в сердце переживают военные события на Балканах и участие в них их родственников и друзей, «... чтобы живые не умирали заблаговременно». В общем, книга вышла спокойная, убаюкивающая, мечтательная. В ней много описаний мелочей и деталей из семейной жизни, девичьей любви, воспоминаний прошлого, но они не затяжные и создают особую атмосферу семейного уюта и согласия.

Коли тільки починаєш читати книгу, то мозок готовий вибухнути-сторінка-це зазвичай один абзац, абзац-одне речення, інколи два, і ти, як учень класу шостого, намагаєшся розібратися з підметами і присудками, знаками пунктуації, що куди чи чому належить і думаєш, що Забужко просто відпочиває зі своїми короткими, у порівнянні з цими, реченнями. Та десь зі сторінки тридцятої мозок звикає до нагромадження слів, блокує функцію аналізу тексту, і просто читає-легко і швидко, а здавалося попервах, що ніколи не продерешся через те нагромадження букв, ком, двокрапок, тире та крапок з комою. Я не можу сказати, що мене аж настільки вразила чи зачепила книга. Так, вона направду особлива, нетипова, небанальна і контрастна. Але для повноти відчуттів та повної ейфорії мені не вистачило власного досвіду. Я просто прочитала ще одну історію про те, як це, бути мігрантом, як втікати від війни, як вижити, як самоствердитися і самоідентифікуватися. Історія, схожа на сотні інших і в той же час, звісно, одна єдина і неповторна. Чесно кажучи, я надзвичайно хотіла її прочитати і рада, що мені це вдалося зробити. Та знаєте, інколи у взуття влетить маленький камінець-крихітний, непомітний, а життя добряче попсує. Так і мені у цю книгу якийсь невидимий, але відчутний камінчик потрапив. Я навіть не можу сказати, що саме спричинило отой певний читацький дискомфорт, який не дав у повній мірі оцінити твір. А може просто час не той був. Чи настрій. Чи просто сторінка-це абзац, абзац-речення, речення-життя довжиною в один абзац.

Пам`ятаю свою першу поїздку до "самої-самої" Європи - Німеччина, Франція, Англія... Я тоді була студенткою, вчилась в Мінську, і на запитання іноземців, звідки ви приїхали, отримувала або ввічливу усмішку, або питання - а де це? Бо і Беларусь, і Україна для Західної Європи була (а подекуди і зараз є) - терра інкогніта... Час і події роблять своє, і після наших майданів, братів Кличків і Євро 2012 принаймні назва Україна не викликає подиву... А ще за кордоном багато наших, у який по-різному складається доля, і яким частенько, навіть якщо вони дуже успішні, вже давно є громадянами ЄС, сплачують податки і мають свої бізнеси, таки треба пояснювати і доводити, що вони мають на це право, і є європейцями... Про це все я згадувала, читаючи цю книгу. Це твір про угорськомовну родину Кошичів з югославської Воєводини, що виїхали до Швейцарії в пошуках кращої долі, але час від часу відвідують своїх численних родичів в північній частині Сербії... Батьки тяжко працюють, щоб забезпечити майбутнє своїм дочкам у одній з найбільш заможних і спокійних країн Європи, з другої спроби отримують дозвіл на проживання і легальну працю, відкривають ресторанчик, мають постійних клієнтів... А потім починається війна в Югославії, і для одних ця родина є "сербами", що понаїхали, а для родичів - ті, що втекли і влаштувались... Ця книга про "своїх серед чужих", і "чужих серед своїх", вона трошки змінює образ швейцарців, як супер толерантне суспільство, а також дає багато інформації для роздумів... І вона нам дуже потрібна не тільки як країні-донорові, що "дарує" молодих і креативних цивілізованому світу, але й як країні, яка через свою пост-радянсько-бюрократичну систему важко приймає тих, хто потребує притулку і хоче залишитись в Україні (навіяно репортажем про біженців )... Приємного читання!