“Чому все так? Чому не можна вільно жити й не озиратись, чи в тебе не надто оголені плечі в цій кофтинці? Щоб, не дай Боже, ніяких хворий збоченнць не сприйняв ті плечі як дозвіл до дії. А твоє ввічливе та люб’язне спілкування - як натяк і згоду на якісь стосунки. Чому ти виявляєшся такою беззахисною? І всі все знають, і всіх це влаштовує. Така собі змова до мовчання. І ніхто тобі не допоможе. Навпаки, якщо б ти наважилась, якщо б не захотіла мовчати, то сотні, сотні сказали би: «У неї була закоротка спідниця. Сама звабила бідного…»» Діні 15. І її життя вирує подіями. Вона вчиться в коледжі, любить знімати і монтувати різні відео. Справедлива, вільна, соціально активна і самотня. Яскрава зовнішість, креативне мислення та інакшість. Якось поспішаючи на пару, дівчина стала свідком дивної розмови між одногрупницею та фізиком. А потім отримала неочікуване прохання від тої таки одногрупниці Валі і почула історію... про фізика. Під такою яскравою і красивою обладинкою розгорниться історія харасменту у навчальних закладах. Історія багатогранна і різнопланова, бо проблема харасменту, обростає й іншими: реакція суспільства, довіра до дорослих, підтримка друзів чи найближчої людини і покривання злочину владними структурами. А ще травма непроговорена, замовчана, болюча. Це дуже потрібна книжка, бо вона дуже мудро і по-простому показує, як треба і як не треба поводитися у таких ситуація. І тому я б подарувала таку книжку кожному - і дорослому, і підлітку.

Очень грустно, что в книгах для подростков приходится поднимать такие темы. Но не говорить об этом нельзя, так как к сожалению харрасмент - это реальность.. Сюжет не слишком замысловатый: студентку настойчиво зовёт на свидание преподаватель физики, угрожая плохими оценками. А дальше типичный сценарий: угрозы, чувство вины, "сама виновата, соблазнила".. И через героиню авторка доносить до читателя, что нет - не сама виновата, и да - приставать к студентам это очень нехорошо и неправильно. Та книга, которую читаешь не ради "интриги", а ради морали, которая подаётся здесь мягко, без поучительного тона. Для юных читательниц это очень наглядный пример, как иногда бывает и как можно поступить в этом случае. А ещё про то, что нужно оставаться собой и не бояться отстаивать свои интересы. С удовольствием оставлю эту книгу в домашней библиотеке для подростающей дочки.

На жаль, доволі часто буває, що до студентів (абітурієнтів, школярів) проявляють інтерес їхні викладачі. Але не як до учнів. А як до …. суб’єктів залицянь. Загугліть, що таке харасмент, якщо ви не знаєте. Про нього треба говорити! І не тільки говорити, а й щось з цим робити! Бо навіть у тому універі, де навчалась я ( а ми, до речі, із авторкою книги,Тетяною Рубан, землячки), він був! І усі про нього знали! Тому ця книга, крім цікавого сюжету, яскравих персонажів, чудової мови та прикольних ілюстрацій, має дуже важливу місію! Вона не дарма відноситься до серії «Порадник підлітка», адже у деякій мірі вчить, на прикладі головних героїв, що робити, якщо ти опинився у такий ситуації, коли твій викладач, або й просто, доросла людина, проявляє до тебе інтерес небажаного характеру. Бо підлітки, студенти, часто лякаються, замовчують ці проблеми, або й взагалі, відчувають себе винними, мовляв, це вони якось не так себе поводили, якщо звернули на себе ТАКУ увагу! Але ні! Запам’ятайте: ви – ні у чому не винні! Зверніться за допомогою, розкажіть усе тим, кому справді довіряєте! Хоч одній людині! Тому цю книгу я б радила мати на поличці кожному школяру чи студенту. Бо ця історія – не про одну людину, вона для і про усіх, хто опинявся у подібних ситуаціях. Я пишаюся полтавкою Тетяною Рубан, ще було дуже цікаво зауважувати знайомі локації у книзі, де сам неодноразово проходив, відчутно, що авторка писала про Полтаву: гуртожиток на Монастирській, і військовий шпиталь неподалік, і білий будинок історичного значення, напівзруйнований, на який влада чомусь зовсім не звертає уваги… Але повернімось ближче до сюжету і персонажів. Тут є і найперша красуня коледжу Валя, саме до неї залицяється фізик Анатолій Петрович. Дівчина, попри свою красу, дуже потайна, вона майже ні з ким не зближується, крім свого хлопця Влада-Вікінга, і у них є своя історія (можливо, натяк на продовження книги, другу частину серії?). Влад і Валя дуже близькі, але навіть коханому Валя не розповідає, що фізик запросив її на побачення і шепоче їй під східцями коледжу зовсім неприємні і не потрібні їй слова… А є ще Діна, смілива та харизматична, яскравої нестандартної зовнішності дівчина, яка зробила себе сама. Бо колишній хлопець називав її «МойоЧудовіщє» (не дивно зовсім, що став колишнім). Діна кидає виклики собі й суспільству, але у хорошому сенсі. Саме вона допоможе (випадково, а може й ні?) у цій історії. Ми самі обираємо , якими бути. Але ми не маємо права порушувати права (вибачте за тавтологію) інших. Чудова книга, смаковиті ілюстрації, тут розкриваються теми дружби, взаємодопомоги, заздрощів та їх відсутності; відносності зовнішньої краси. І коханнячко тут буде, що мене дуже порадувало! Справжнє, щире, глибинне! Таке, яке бачить в першу чергу не зовнішність! І мої улюблені цитати з книги: «…чомусь так трапляється, що після певного віку раптом стає так важко ділитися сокровенним із людьми, які завжди були для тебе найріднішими. Наче так недавно, ось тільки вчора, ти йшов поруч із татом і мамою , ледве за ними встигаючи, і для тебе не було більшого захисту, не було нічого надійнішого за батьківську широку й сильну долоню, за яку ти чіплявся дитячими рученятами. І було так спокійно й безпечно в їхньому затишку. Чому ж із плином років , усього кількох швидких років, усе так змінюється? І ти геть не радієш тому затишку. І захист видається тобі надмірним і дратує. Чому раптом стає так тісно? І ти без жалю відпускаєш батьківську руку і йдеш відчувати, торкатися цього світу вже власними руками. Чому? Що трапилося? Та нічого особливого. Просто однієї серпневої ночі мрійливе дитинство злинуло з твоєї кімнати, поцілувавши тебе на прощання в запашну від сну щоку. Та ти не відразу помічаєш, що його вже нема. За пізнанням себе, світу, за битвами, що розбурхуються всередині тебе, стає ніколи озиратися на сентименти. І ось вже ти кричиш: «Я не дитина!» - чи то батькам, чи то собі, для переконливості грюкнувши дверима дитячої кімнати. Й іграшок у твоєму улюбленому просторі майже не зосталося, хіба декілька. Найулюбленіших. Стоять, забуті та припорошені пилом, високо на полиці. І ось вже ти нашіптуєш у телефонну слухавку страшенно важливий і секретний секрет, тихо, як тільки можеш, щоби батьки не дізналися. Дорослішання… » «Бо всередині я ось така. Розумієш? І якщо я вдаватиму когось іншого, то як тоді мене знайдуть МОЇ люди? Якщо я не буду собою, то як вони мене впізнають? Ніяк. Пройдуть повз.»