«Автор прожив на Донбасі понад п’ятдесят років… Ця книга – його спроба на історіях простих людей розібратися, чому так сталося і що відбувається зараз. Але головне в його творах – це люди, його брати-українці, які на собі відчули трагедію цього часу» - саме такою є анотація до книжки Григорія Дорожко «Філософія АТО: українські етюди». Не менш багатообіцяючою була передмова від автора, у якій він говорив про стереотипне сприйняття одне одного, закріплене у свідомості як східняків, так і західняків. Прочитавши усе це, я радісно потерла руки: дуже добре, бо про філософію, становлення поглядів, загалом про ментальність донбасців у сучасній українській літературі майже нічого немає, а тому прекрасно, коли ця лакуна заповнюється. Ну та раділа я, як виявилося, абсолютно дарма. Чим далі я читала оповідання, тим більшим ставало переконання, що у типографії, напевне, щось переплутали, адже назва на обкладинці, анотація та передмова говорять про одне, а вміст книги – зовсім інший. Я так і не зрозуміла, чому книжка називається «Філософія АТО», у переважній більшості оповідань події війни є просто своєрідним атрибутом, вони відбуваються десь там. Теоретично, автор, напевне, мав на увазі те, що всі ці події не можуть не вплинути на суспільство, але практично донести це до читача правдоподібно у нього абсолютно не вийшло. Більше того, практично часто виходило так, що ця сама філософія зводиться до того, що воєнна поведінка переноситься у мирне життя, а тому його герої спокійнісінько підривають офіси у центрі Києва, погрожують автоматами і «мочать» своїх супротивників – усе це абсолютно без наслідків, адже герої на стороні добра, а супротивники – це зло, яке треба покарати. У передмові автор заявляє, що хоче побороти стереотипи української свідомості - після прочитання книжки мені хочеться просто засміятися з цього. Адже якщо ви любите кінобойовики, то саме для вас ця збірка – у ній ви знайдете наймасовіші кліше та найстереотипніші сцени, які так полюбляють голлівудські режисери. І чим ближче до кінця збірки, тим цих сцен стає більше. Дивно, що в останньому оповіданні не з’явилися інопланетні прибульці й не пояснили читачу, у чому ж таки зв’язок даних текстів і власне філософії АТО. Щоб проілюструвати, що я маю на увазі, я зараз трохи поспойлерю, але оскільки я не рекомендую цю книжку для читання, то совість мене мучити не буде: • У школу тільки-но звільненого східного міста приходить нова вчителька. Із коротенької розмови на початку оповідання з таємничим полковником стає зрозуміло, що вона служила у якомусь силовому спецзагоні, але через травму не може продовжувати, і тому вирішує піти в школу, адже «якщо б вчителі у всьому світі мали змогу робити все за своєю волею, то всі силові структури були б зовсім непотрібними». Звісно, ніхто не здогадується, що Марія Іванівна (яке несподіване ім’я для вчительки) не звичайна собі жінка-інвалід, а крутий боєць спецназу. Коли ж на школу нападають терористи й захоплюють у заручники її дітей, вона одна всіх їх вбиває, а потім обертається до дітей, при яких усе це відбувалося і так ніжно-ніжно каже: «Що таке, мої мишенята? Чому такі перелякані» (с. 59, оповідання «Учителька») • У оповіданні «Бомж» бувший атовець, квартирою якого за участі колишньої дружини обманом заволоділи злочинці, і якого ледь не вбили за їхнім наказом бомжі на сміттярці, спокійнісінько розносить офіс кривдників у центрі Києва, заклавши там вибухівку. Сам у цей час так само спокійнісінько за цим спостерігає, а потім, картинно докуривши, йде собі геть. Оповідання ж закінчується ідилічно: він із врятованим на сміттярці хлопчаком вирушає назустріч новому життю, їдучи в інше місто до бойового товариша. • Та «найепічнішим» є оповідання «Варвара». Це такий собі мікс бойовика, історії про попелюшку та Selfmade Woman одночасно. Нічим непримітна дівчинка-студентка, яка вчиться на бухгалтера, отримує грант від іноземної компанії на навчання, бо показала себе великим професіоналом у бухгалтерській справі. Але поїздці перешкоджає вбивство у бандитських розбірках сім’ї крутого бізнесмена, яке відбувається на очах дівчини. Вона рятує маленьку дитину, яка чудом залишається жива, і, звісно, героїню починають переслідувати бандити. Та тут несподівано (і невмотивовано, звісно) проста й тихенька студентка-бухгалтерка перетворюється на супер-бойовичку, яка з легкістю справляється майже сама з купою бандитів. Причому чотирьох з них, включаючи главаря, вона, зайшовши до їхнього ресторану під виглядом повії, не мигнувши оком вбиває на місці, а потім так само спокійнісінько (ну добре, трохи хвилюючись) йде з місця події. Під кінець оповідання автор настільки захопився фантастичною оповіддю, що ще й наділив дівчину мільйонним спадком як опікунку врятованої дитини. Ну і врешті героїня спокійнісінько їде собі на омріяне навчання за кордоном, бо фірма-грантодавець переглянула умови надання цього гранту… Єдине, що в анотації відповідає змісту, це рядок про «братів-українців», адже усі ці джекічани, леони та чакиноріси таки дійсно свої, українські. Маємо традиційний голлівудський фантастичний бойовий екшн, у який лише пунктиром вплетені наші реальні трагічні події та образ українського солдата. І я дуже сподіваюся, що це все-таки щиросердне графоманство, а не кон’юктурна спроба стати причетним до сучасної воєнної історії.