На початку цього року я перечитувала "Вересові меди", що стали для мене одними з воріт в класичний сучукрліт. Поважний, елегантний, інтелектуальний, небанальний і цікавий. Я вважала (до цього моменту) Надію Гуменюк однією зі своїх улюблених письменниць, тому, коли в червні в книгарні Вівату побачила книжульку з красивою палітуркою і з любленим ім'ям, вирішила, що це чудова нагода повернутися до читання улюбленої авторки. З перших сторінок я не відчула фальшу. Десь після десятої я виснажено і роздратовано подумала, що авторка намагається грубо викликати співпереживання до персонажів, які не здаються мені живими. Створює світ, в який я не вірю. Ідеалізує село і людей, коли я їх такими не бачу. Просотує життьові розповіді духом кохання, ставлячи його то по центру, то обрамляючи любовною лінією нарис про стороннє. Але любов - це лейтмотив. І він мені був абсолютно недоречний, бо зараз маю такий період, що не вірю в це. Про оформлення. Книжка скоадається з десятка оповідок, на початку кожної малюнок. Прикольно, коли хочеш прочитати щось за раз. Герої цікаві, їм, в принципі, може хотітися співчувати. Їх біль і горе відомо кожному з нас. Чому мені так не сподобалось? В читанні я прагну іти проти градієнту концентрацій емоцій. Це означає, що коли в книзі емоційний накал нижчий, ніж у мене в реальному житті, вона видається мені нудною і неправдоподібною. Чи прочитала б я її добре в мирний час? Безумовно. А зараз? Не вірю.