Ця книга без перебільшення змусила мене ридати. Читала дозовано, бо чужі життя на її сторінках боліли і пекли. Війна очима жінок не така, якими описують її чоловіки, вимикаючи емоції і роблячи акцент то на окремих рисах характеру, то на власних перемогах чи на ідеї а-ля "за родіну, за сталіна". Жінки взагалі не сумісні з війною, бо призначення жінки давати життя, а не забирати його. Дуже багато історій увійшло в цю книгу, деякі короткі, деякі ні. Але суть одна – у війни чоловіче обличчя, і жінки, йдучи воювати, втрачають зв'язок зі своєю жіночою природою, набувають чоловічих рис як у зовнішності, так і у характері. Війна не місце для жінок. Хоч вони й зробили великий внесок у перемогу, але їхні рідні говорили цим жінкам, що їм краще було б загинути, ніж повертатися переможницями. Сором на всю сім'ю, де хоч хтось із жінок воював, бо часто люди вважали, що це військові шльондри, які йшли не воювати, а задками вертіти перед чужими чоловіками. Самі чоловіки, які боронили Вітчизну пліч-о-пліч з жінками, в більшості своїй не хотіли брати їх за дружин, бо не бачили нічого жіночого в людях, які холоднокровно вбивали ворога. Йдучи на війну, жінка втрачала жіночність і здоров'я, а повертаючись з війни – право на жіноче щастя. Ба навіть розповідати про війну не за чоловічим стандартом вважалося принизливим. Як же можна розповідати про те, як від місячної крові штани дерев'яніли і солдати в наступ йшли по кривавим слідам жінок, бо ті не мали достатньо тканини для своїх потреб, коли суть війни – перемога над ворогом? Після цих історій війна вже не здається якоюсь рафінованою, а здається більш справжньою і від того відчувається більш гостро, а тому повніше розумієш цінність того, що вона закінчилася.

Я надзвичайно шаную журналістський талант пані Світлани. Так майстерно подати спогади жінок, що пройшли другу світову війну, напевно, ніхто б не зміг. Читати цю книжку дуже важко. Кожна сторінка сповнена болю та жалю. Тому мені довелося читати цю книгу декілька років: буде настрій - і я опаную 3-4 сторінки тексту. Більше не зможу, бо емоції не дають змоги. Скільки ж все-таки жінкам довелося витримати, скільки вистраждати! Молоденькі дівчата, що йшли на фронт захищати Вітчизну. Вони не думали тоді ні про загиблих родичів під час голодомору й репресій, ні про кривавого Сталіна. Вони йшли захищати рідну землю від ворога. Хтось із них повернувся з пораненням, хтось отримав психічну травму, в когось склалося особисте життя, а в когось ні. Але всі ці жінки зробили величезний внесок в нашу перемогу. Й правильно, що про жінок на війні нарешті стали говорити. Єдине зауваження особисто в мене - чому видавництво не видало книгу в оригіналі російською мовою? Все-таки переклад може суттєво вплинути на стиль оповіді.

"У війни не жіноче обличчя" Книги про війну завжди "тяжкі" як мінімум тому що вони про правду. Автор починає повіствування з дуже важливого слова, жінка часто асоціюється з милосердям, роллю матері, сестри, дружини, подруги. Но війна змінює це, змінює це положення. Жінці прийшлось стати солдатом, вбивцею, підривником, ворогом і соратником. На фронті служило 800 тисяч жінок. Чи мало, правда. Таким чином ми читаємо книгу від імені жінок які полягли на полі брані. Які багато чим пожертвували, а в перше собою. Ця книга - збірка історій жінок, які пройшли війну та помінялись. Книга розповідає як жінки та чоловіки спасали полонених, а коли звільняли Європу, рятували дітей. Ця історія не про командирів та їх заслуги, не про цифри та терміни. Ця історія про життя і смерть та любов, зраду та ненависть, підтримку та турботу. Багато сумних слів сказано, стільки незвичайних подій відбулося. Дуже правильно, що про це пишуть. Не так як зазвичай, про героїчних людей. А ось про таку правду, страшну і сувору. Книга однозначно мене вразила, і я впевнена що з часом її перечитаю. Раджу!