У цьому творі Джулія Армфілд знову занурює читача в млосну водяну атмосферу: У романі «Наші дружини на дні морському» люди занурювалися у воду. У «Приватних обрядах» вода приходить до людей. Вона вже не ховається в глибині. Вона повільно займає світ, а разом із ним — людські стосунки, віру й здоровий глузд. Для мене це сучасна неоготика. Тільки цього разу занепадає не старий маєток, а цілий світ. Дощ стає не фоном, а головною силою, що повільно стирає межу між цивілізацією та первісним страхом. Що відбувається з людьми, коли вони розуміють, що світ уже неможливо врятувати? Одні шукають любов. Інші — сенс. Треті — ритуали. Майже до самого фіналу мені здавалося, що роман трохи затягнутий і ходить по колу. Але останні сторінки повністю змінили моє сприйняття. Не часто роман змушує переглянути самого себе після останньої сторінки. Цей — саме такий.

"Приватні обряди" - це дуже сильна, готична й водночас апокаліптична історія, яка мені справді дуже сподобалася. Книга пропонує новий погляд на історію "Короля Ліра" - але цього разу через трьох сестер, які намагаються пережити смерть батька. Найцікавіше те, що цю втрату вони проживають не разом. Навпаки - вони поступово віддаляються одна від одної, розпадаються, наче берегова лінія під постійним натиском води, і ніяк не можуть знайти точки дотику. Кожна з них по-своєму переживає горе, і саме через це між ними з’являється ще більша прірва. Дуже атмосферною є й сама реальність книги - повільний, майже непомітний апокаліпсис, коли світ навколо поступово руйнується, а люди продовжують жити, ніби так і має бути. Цей стан дивної буденності серед катастрофи відчувається особливо сильно. Я читала цю книгу під час блекаутів, і через це вона ще більше відгукувалася. У ній є те саме відчуття, коли все навколо поступово стає гірше і гірше, але в якийсь момент ти настільки звикаєш до цього стану, що вже майже перестаєш його помічати. Саме ця тривожна, тиха атмосфера і зробила для мене цю історію такою сильною. Дуже раджу всім для прочитання!