Книга вражає всім! Перше, що мене шокувало це її головні герої. Я ніколи не була в захваті від книг про війну саме через ті емоції, які вони в мене викликають. Ненавиджу це почуття, коли ти вже нічого не можеш вдіяти, але плачеш, бо знаєш, що вся та жорстокість була реальна. Тим не менш, я бачила багато книг про війну і деякі з них читала сама. Мій чоловік захоплюється книгами про війну і в нас на поличках є і про чоловіків, і про авіацію, і про роль залізничників, і про жіночу війну, і Освенцим т. д. Але про дітей на війні... Таке мені трапило до рук вперше і це певно найгірше, що я коли-небудь читала. І я маю на увазі зараз саме події, які відбували з тими дітьми. Ми звикли, що у дітей має бути дитинство, радість, чудо... А там все закінчилось, щойно по небу пролетів перший німецький літак. Діти стали дорослими, коли дорослі пішли на війну або ж були вбиті. Вони виконували всю дорослу роботу, працювали як дорослі та найгірше - війна. Війна не обійшла їх стороною і вони бачили всю ту жорстокість та пекло, через яке пройшов кожен на війні. Діти не повинні жити у такі часи, але вони жили й подорослішали, навіть постарішали раніше, ніж потрібно. Дванадцятирічні підлітки виглядали, мов тридцятирічні дядьки та тітки. Жахливий зміст через свою правду та реальність, проте проймаюча до душі книга.

Книга читається на одному подиху, але при тому всьому емоційно дуже важка, бо дійсно немає нічого вартого навіть одної дитячої сльозинки, жодні скарби світу того не коштують. А під час воєн, а почасти і другої світової, про яку йдеться в книзі, було пролито стільки дитячих сліз, що навряд чи це можливо спокутувати аж до кінця часів. Кожна розповідь у книзі унікальна, бо всі діти по різному сприйняли війну, і в кожного лишилися свої шрами і свій біль. Хтось запам'ятав колір, у когось в свідомості війна асоціюється з певним запахом, інші діти пригадують звуки, але все ж можна виділити в тих згадках і якісь спільні риси. Це постійне відчуття голоду, страх загубитися і лишитися самому серед незнайомців, чорні і сірі барви, відсутність солодощів та іграшок... У тих дітей, що зуміли пережити таку криваву бійню, дитинство скінчилося з першим днем війни, незалежно від того, скільки років їм виповнилося станом на червень 1941 року. Читати таке дійсно страшно. Але і розказати комусь також потрібно, бо ті діти лишились останніми свідками. Вони єдині, хто ще пам'ятає...

О войне уже столько сказано и написано, что на эту тему лично у меня выработался определенный читательский иммунитет: ну да, это страшно, но что поделаешь, война есть война. И именно детские голоса, которых вообще не должно было быть в такой страшной ситуации, подрывают любой иммунитет изнутри. Отзываются собственные корни. «Останні свідки» - это сборник воспоминаний детей войны. Серия коротких очерков, вначале которых указано имя, возраст автора на момент описываемых событий, а также профессию на время записи воспоминания. Воспоминания записывались в течение 1978-2004 годов. Судя из указанных профессий, Светлане Алексиевич удалось опросить чуть ли не все слои населения - в книге слышны голоса нынешних работников, учителей, летчиков, художников, почтальонов, поваров, ученых, инженеров... Все они в итоге сливаются в один - недаром же и подзаголовок книги гласит: «Соло для дитячого голосу». Читаешь, и в голове (с разных ракурсов) рисуешь одну и ту же картину: воскресный день 22 июня 1941, когда приходит весть о войне; с неба упали первые бомбы, и оно стало чужим; папа уходит на войну, маму повели на расстрел…. А еще представляешь, как долго и страшно ехал поезд в неизвестность - то ли в эвакуацию, или в Германию; как хотелось к маме; как постоянно хотелось есть; как невероятно удалось выжить; как впервые прозвучало слово «Победа!» - слово, которое отзывается на протяжении всей книги…. В то же время каждый голос - это собственная невероятная история в хоре тех, кому выпало пройти через ад. В царстве смерти, где плавятся все понятия о нормальной жизни и человеческие отношения. Есть одна вещь, не перестающая меня поражать спустя несколько недель после прочтения книги: человеческая жестокость. Страшно представить, откуда берется в людях, пусть даже и на войне, желание не просто покончить с врагом, а унизить, сломать, растоптать, измучить беззащитного человека психологически и морально. Больше, чем убитые и раненые солдаты, в книге меня пугают седые восьмилетние девочки и подорвавшиеся на мине мальчики; маленькие мстители, променявшие арифметику и конфеты на пригоршню патронов; дети, от шока потерявшие слух и голос; малыши, утратившие рассудок, истошно кричащие в темноте. Люди без детства, которые видели то, что нельзя видеть. Книга «Останні свідки» - это своеобразное отдание чести детской памяти, которая успела увидеть на своем пути немало трагического, всех тех страшных ужасов, которыми так «славится» тот исторический период. И, несмотря на то, что у войны не женское лицо, трагедия мирного населения в романе представлена максимально широко, рассмотрена предельно корректно. Как по мне, книга очень тяжелая. Но ее нужно осилить, чтобы понять, насколько страшна война и как прекрасен мир.