Прочитала на одному диханні. Актуальна книга. Не могла почати читати щось інше. Інші книги письменниці не сподобались.

Це друга книжка Катерини Бабкиної, яку я прочитала. Мені сподобався стиль оповіді: листи дівчинки до мами. Оскільки ми теж виїхали у перші дні повномасштабного вторгнення, я, читаючи, просто бачила цих волонтерів, ці центри допомоги, і ніби знову відчувала хаос в думках і відчуття невідомості, і сумніви, а чи правильно я чиню? Ця книжка - про тих і для тих, хто був змушений покинути все і докорінно змінити життя, хто досі залишається в невідомості про те, що сталося з їхніми близькими. Не знаю, чи реально підлітка могла вивезти двомісячне маля, а потім дбати про нього не гірше за маму. Але це ще раз доводить, якими ми можемо бути сильними, попри всі обставини життя. Єдине, що мені не сподобалося, це вибір імен (ну чому Лєна, Ліза та Давид? Чомусь мені різало вуха) та жахливе технічне редагування (відсутність пробілів після крапки і початком наступного речення. Ну якось хочеться не тільки гарного тексту, але й його оформлення). Доки тебе хтось любить, померти неможливо... Доки в тебе є про кого піклуватися та кого оберігати, треба жити.

Дуже