Я взагалі не люблю цього поділу на "жіночу" і "нежіночу" літературу, але це роман, мабуть, є чи не яскравішим прикладом того, що вкладають в поняття "жіночий", з того, що мені коли-небудь доводилося читати. Така собі "Маркіза і садовнік" в українському історичному сеттингу. Головна героїня Марта - наймолодша з трьох доньок якогось несамовитого попа, який є втіленням абсолютного зла, а основним його хобі є видавати доньок за заможних стариганів заради наживи, а з тих, хто ще залишилися вдома постійно знущатись. Такий плоский картонний персонаж-злюка, основна роль якого в романі - робити пакості і бути втіленням всього лихого. Марта вдалася в батька характером, але таки пішла за старого полковника і почалися пристрасті... Власне, вони почалися ще до того зловісного весілля, але це ж треба так любити свою головну героїню, щоб з романі з нею трапилися буквально усі можливі нещастя, які лише можуть трапитися з людиною?? Ну, її хіба що НЛО не викрадали і не кусали зомбі, а так, в рамках реалізму з нею трапилося усе. Ще й оця манера письма в стилі "розплела косу чорную дівочую", "ой, не світи, місяченьку, не ятри душеньку зболену" і все таке. Ніби на шароварній сценці сільського клубу побувала. Єдиний плюс, мабуть, - історичне тло: Петро І, Мазепа, Батурин. Більше книжок авторки не читатиму.

Улюблена, не побоюсь цього слова, письменниця нашого часу як представник історичного роману. "Душа окаянна" не перший роман Дарини Гнатко, який я читала. Звісно, що і не останній. Але цей викликав місцями двозначні відчуття. Марта - головна героїня твору, на мою думку, цілісний і довершений образ. Вона залишається собою до кінця:горда, з гонором, щира і правдива, непокірлива. Вона, мабуть, єдина так яро висловлює свої почуття, і не боїться ризику чи небезпеки. Важлива роль віри, на мою думку, є наскрізною в романі. Виходить, що ми дійсно відповідаємо рано чи пізно за свої гріхи ( І недарма кажуть, що треба боятись власних проклять та нарікань. Бо повернеться все те колись не раз. Подобається як авторка в своєму особливому стилі розповідає про минуле України. В якийсь момент Мазепа здається Добре знайомим, ніби він сусід твій завжди був) Проте, останні сторінки роману я майже пролистувала (загибель дитини я ніяк не могла їм пробачити. Мені здається , що хоч це і гірка правда того часу, але це все більше , ніж жорстоко. Та і фінальні події важкі і депресивні. Тому таке двояке враження від прочитаного. Вкотре переконуюсь, що яку б історію не розповідала Гнатко, вона завжди інакша.Тільки авторський стиль все одно той же. І його видно з перших рядків.