Цей роман можна охарактеризувати цитатою із нього: "Сім років віддали ми війні, сім найкращих юнацьких років. Ми стали зрештою все бачити в чудному освітленні. Ми спустошені, Марченко, до краю спустошені для того, щоб жити поодинці. Життя людське для нас тільки велике поле атаки, де падають поруч і попереду, де знищити людину — звичайна фізіологічна потреба, як напитися горілки. Де для нас добро і де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те, чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кінець життя, той біль розчарування і марність життя — ми взнали юнаками, і тепер на порозі справжнього, увійшовши в мужність, увесь час почуваємо на собі жах юності, свідомість непотрібності існування". Фактично, роман про втрачене покоління молодих людей - Шахая, Галата, Остюка і Марченка, які не здатні сприймати звичайні реалії, бо пам'ять їхня ще не охолола від вогнів війни, а у скронях дзвенять шаблі. Роман містить багато ідеологічних моментів, характерних для тогочасної літератури. Твір був написаний 1930, але до 1983 року залишався поза межами літератури. Попри свою ідеологічність, це не є основним меседжем роману. Важливим моментом є також те, що Яновський максимально точно зобразив психологію степовиків з їхніми сумними очима, тугою і переживаннями. Цей твір надзвичайно вишукано написаний. Такі незвичайні порівняння, образи, описи... Захмарно! Щодо сюжету все було б добре, проте на середині твору стає трішки нудно. "Хто де є?", "Хто це такі?" і такі інші запитання в мене виникали. Та загалом роман потужний і цікавий, тому раджу прочитати!