Перша і очевидна інформація про цю книгу – вона написала нобелівською лауреаткою і присвячена катастрофі на ЧАЕС. Втім, для мене набагато важливішим є визначення жанру книги: «художньо-документальний роман». Саме це забезпечує неймовірну пронизливість тексту Світлани Алексієвич – в його основі інтерв’ю з людьми, чиї долі так чи інакше змінив Чорнобиль, включно із авторським «самоінтерв’ю». Проте ці історії подані в авторській обробці, як монологи різних людей. Ми звикли до присутності в інтерв’ю запитань, уточнень, це завжди діалог. Але тут, здається, учасники проєкту отримали можливість «виговоритись», їх спогади і думки ідуть суцільним потоком, це робить їх історії справжніми, живими. Інший момент – відповіді у інтерв’ю як правило «пригладжуються», доводяться до літературного стилю мовлення. Алексієвич цього не робить і навіть підкреслює стиль усної оповіді – звертання до невидимого слухача, поліські діалектизми, повтори, паузи. Результат – неймовірне емоційне «занурення», відчуття присутності при цих сповідях: на звичайній радянській кухні, на подвір’ї чиєїсь господи. Дуже сильно. В книзі переплітаються повні історії і окремі фрагменти, просто короткі репліки десятків голосів, але всі герої Алексієвич реальні і переконливі, їх історії зримі, щоразу «нервами назовні». Є книги (їх небагато), які я визначаю для себе як «інфарктні»: вони надзвичайно емоційно затратні, їх важко читати, над ними можна і треба ревіти, але вони просто мусять бути написані і прочитані. От просто мусять, і все. «Чорнобильська молитва» однозначно одна із таких книг. Важко сказати, для кого вона важливіша і кому більше потрібна – тим, хто врешті отримав можливість «виговоритись» і чиї голоси тепер підхоплені лауреаткою Нобелівської премії, чи читачам, яких такі книги міняють. До читання категорично рекомендую: емоційно затратно (неймовірно), але настільки ж неймовірно сильно.