Чи бачать небеса котів? У Дена Сіммонса є роман "Втіха гнилі" ("Carrion Comfort"). Один із героїв цього роману вивчає історії жертв Голокосту. Історії багатьох людей, історії життя, кожне з яких було унікальним, допоки не було увірване. Протягом останніх років в українців значно побільшало подібних історій. Історій про надії, страхи, руйнування та смерть, які прийшли до нас іззовні. Книга "Чи бачать небеса котів" (автори ідеї: Ольга Полевіна, Еліна Заржицька) є збіркою таких історій. Ця конкретна книга концентрується на подіях 2022/2023 років, але згадує і про початок - 2014 рік. Так звані "ждуни" люблять зараз казати, що, мовляв, "до 2022 року в Києві війни не було". Але ще з 2015 року я почав звертати увагу на фотографії наших захисників у різних містах і містечках України, включно з Києвом. Та й волонтерський рух сформувався задовго до 2022 року. І нагадайте мені, хто з 2014 року патякав про так звану "київську хунту"? У книзі присутні кілька "ждунів" - куди ж без них. Колись давно, у році десь так 2012 чи 2013 (ще до 2014!) одна людина казала: "Якщо на Київ почнуть падати російські бомби, то як ти, Путін, сука, захистиш мене, російськомовного?". Тоді, в ті далекі часи, мені саме припущення обстрілу Києва здавалося чимось нереальним... Але повернемось до книги. Я процитую її опис: "Живуть люди поруч... У кожного - своя доля. І тільки смерть для всіх - єдина. Життя триває - в ньому є місце радості навіть у пекельні часи. І людина сподівається, планує, мріє... Але раптом це життя перериває ворожа ракета - мирне життя мирної людини далеко від лінії фронту. Життя маленької дівчинки, молодого хлопця, майбутньої - але не судилося! - молодої мами, старого... Бабусі й онуки, батьки й діти, кішки й собаки - усі, хто мешкає в будинку, одномоментно перестають існувати... Це - без права на забуття." На цьому тлі згадуються слова Z-фюрера: "Ми не воюємо з українським народом". На цьому тлі згадуються коментарі Z-патріотів на зразок: "Так вам і треба! Це вам за Донбас! РоZZія, вперед!"... Поки що поодиноко (але з часом, я певен, їх більшатиме) з _тієї_ сторони починають лунати питання: Чи ви нам колись пробачите? Чи будемо ми колись знову дружити? Я думаю, для цього необхідно виконання лише однієї умови. Такої умови: щоби всі вбиті люди, всі поламані долі, всі зруйновані міста знову ожили, повернулися до того стану, коли до них ще не дотягнувся "руZZкій мір". Щоби ніякого "руZZького міра" ніколи не було. Зможеш, "вєлікая роZZія"??? Як тільки це станеться, тоді й поговоримо про дружбу. А доки цього не сталося - ми будемо пам'ятати. Без права на забуття.