Коментувати подібні книги чи низько їх оцінювати мені не дозволить совість. Але … Болюча сповідь маленької Тови Фрідман, якій було всього 6 років, коли вона прибула до Аушвіцу. Кожна така історія змушує замислитися над тим в яких умовах виживали люди і всеодно знаходили в собі сили жити. Не можу підібрати правильних слів, але прочитавши книги Едіт Еґер, Антоніо Етурбе, Гізер Морріс я не знаю яке в мене відношення до цієї книги. Аннотація вже якось скептично налаштувала, автори можливо прямо не пишуть, але прям відчувається, що Аушвіц звільнили росіяни. «Росіяни йдуть, росіяни йдуть». Потім вже переходять в радянські війська, але ж росіян згадали. В контексті сьогоднішніх подій вони точно такі ж нацисти, книга була видана мовою оригіналу в вересні 2022, через пів року після повномасштабного вторгнення. І це дивно, хоча авторка згадувала з жалем Україну в своїх інтервʼю. Власне через це в мене виникли такі дивні відчуття після прочитання. Історія Тови, як і всі інші історії полонених жахлива, і такі книги потрібно читати і пам’ятати про весь тож жах, який переживали люди, зокрема і українці.