Уперше ця книга вийшла у 1990-ті роки і наробила такого галасу. У моєму провінційному місті філологи залюбки читали її та змушували студентів конспектувати окремі уривки. Точно памʼятаю епізод про Миколу Костомарова, де Соломія Павличко з упевненістю стверджувала, що він був цнотливим у стосунках із Аліною; також ми мусили переписувати твердження авторки про лесбійський звʼязок Лесі Українки та Ольги Кобилянської, про що нібито свідчить листування між письменницями. Оце все, чим мені тоді запамʼяталася Соломія Павличко. Придбала нову редакцію монографії навесні 2025 року. Якщо опустити кітч та акцент на сексуальному житті письменників, нічим особливим книга не вирізняється, хоч у ній і простежено тяглість української літератури. Нібито про все написано і ні про що одночасно. Можливо, для 1990-х монографія дійсно була крутою книгою, однак у 21 столітті навряд чи подібне видання могло б претендувати на докторську дисертацію.