Цю книгу важко оцінювати. Її важко радити. Вона взагалі надто складно для розуміння, читання і тим більше, для аналізу. Її точно не варто читати тим, хто переймається моральністю в літературі, оскільки описане й пережити героями тут можна трактувати як розпусту, збочення. Тут не знайдете жодних звичних проявів любові, ніжності, добра. Тут усе має свою фарбу, яка є надто незвичною та інакшою від всезагального сприйняття. Найбільше мене лякає те, що книга автобіографічна. І от мене мучить, скільки тут правди? Чи ж додано трохи драматизму??? А може все навпаки скрашено і прилизано і насправді усе так зле, що "хоч з мосту й у воду"? Я розумію, чому Елінек отримала Нобелівську премію. Скільки б правдивого не було в "Піаністці", вона все одно сприймає і відчуває оточуючий світ інакше. Принаймні цей її твір-це новий кут зору на те, що, на жаль, є, але його так не притаманно висвітлювати в літературі, кіно бо це-збочення? розпуста? Чомусь мене зациклило саме на цих двох словах. Тут кожен герой-пацієнт психоневрологічного диспансеру на волі, як подумала б більшість пересічних громадян. Бо, здається, жодна нормальна людина не прагне болю заради болю і заради задоволення. А Еріка прагне... Тут материнська любов набуває якихось гротескних розмірів і лякає своєю суттю. Від такого вияву батьківських почуттів хочеться втекти на інший край світу. Мати тут, для мене, першопричина усього. Вона-деспот і вона руйнує життя своєї дитини в угоди своїм власним амбіціям і бажанням. Та, водночас, вона є й основою життя доньки. Мені шкода Еріки. Я читала і роздумувала, навіщо ТАКА література? Для розширення горизонтів? Для нових вражень? Для демонстрації прихованих сексуальних бажань чи ж сексуальних відхилень? Для нових меж, які, виявляються, геть не те, що видно з мого вікна? Та я рада, що випадково ця книга потрапила мені до рук. Досвід. Ще один досвід...