Я — Ірина Бобик, волонтеркa, військовa, ветеранкa.
Ці тексти — і віршовані, і прозові — народжувалися, тому що більш екологічного способу проживати свої радощі і смутки я просто не знаю. «Д’воїна» — бо «до воїна», «дівчини-воїна», бо роздвоюєшся на військову і на цивільну особистість.
Я запрошую вас проживати зі мною сум від втрати близьких, радіти щирому коханню і справжнім друзям, захоплюватися хоробрістю захисників і захисниць, сміятися разом зі мною з веселих фронтових історій (так, військові багато сміються — бо інакше не вижити). Я пишу про себе і про дорогих мені людей. Хочу неймовірно міцно обійняти всіх, хто поряд зі мною на моєму шляху. Однак багато обіймів залишаться пустими — і я хочу цією книгою також віддати шану тим, хто загинув.

Тонко, стримано, терпляче, економлячи слова між вдихом-видихом. У перервах між роботою, із почуттям добре виконаного обов’язку. Із думкою про те, що за тобою стоять цілі покоління тих, кому не вдалося за себе помститися, і ніби приговорюючи: нічого, дівчата, потерпіть