Книга сподобалась. Це той випадок, коли спочатку події довго розкручуються, але наприкінці ти цілком приголомшений.

ФОЗЗІ «ЧЕРВОНІ ХАЩІ» Давненько не потрапляла мені до рук така щира та добродушна книга як ця. Я дуже люблю читати в поїзді. Мені це завжди приносить безмежне задоволення. Саме тому коли перед неочікуваною поїздкою поїздом я зрозуміла, що не маю що читати, негайно вирушила це виправляти. Коли побачила в книгарні цю книгу згадала, що зовсім недавно бачила відгук про неї у цій же групі, тому без особливих вагань купила її. І не пожаліла. Напевне пожаліли виключно мої сусіди по вагону, тому що я всю дорогу сміялася як не особливо адекватна людина сама до себе. Книга мене вразила, здивувала, покорила. Заставила багато чого переосмислити та над чим задуматись. Ця розповідь просто чудова. Якщо поверхнево дивитися то бачимо такий собі простесенький сюжет, будинок престарілих, що з них взяти. Але…але які ці пожильці Червоних хащів: колоритні, харизматичні, з відмінним почуттям гумору та кожен із своєю історією. Ну а Йосип – це просто любов))) Здається простенькі історії: життя людей похилого віку, яких із тих чи інших обставин не мають де доживати віку, що може бути тут цікавого. Проте ні. Вони живуть, радіють, сваряться, мріють, симпатизують один одному, ведуть таємні розслідування, одним словом ведуть повноцінне життя, яке в додаток приправлене чудовим гумором головного забіяки цього будинку Йосипа. Одним словом, вони там живуть, а не просто доживають. Протягом усієї книги як ловила себе на думці, як часто ми не до оцінюємо потреби та бажання людей похилого віку. Помилково вважаючи, що їм особливо вже нічого не цікаво і не потрібно. Можна сказати – списуємо їх завчасно. Проте кожна із сторінок даної книги демонструє протилежні речі та дає поживу для роздумів. Книга настільки сильна та глибока, що тільки встигай її сповна осягнути. Я заворожена, вона мене розчулила до глибини душі. Дуже світла та чудова книга. Автору - сильно, це дуже сильно. Однозначно рекомендую.

У той день, коли я перегорнула останню сторінку книги, побачила у стрічці таку новину: «Двое пенсионеров сбежали на рок-фестиваль из дома престарелых в Германии». Я їм позаздрила – якби наші герої були у німецькому притулку для літніх людей, вони б, мабуть, склали їм компанію. Розповідь у книзі ведеться від особи головного героя – Богдана Васильовича Ковтуна, шкільного вчителя на пенсії. Після смерті дружини він продає свій дім, та їде доживати у невеликий будинок престарілих у селищі Червоні Хащі на Черкащині, розташований у приміщенні, де раніше був піонерський табір. Там його селять до палати, де крім нього живуть троє – дуже літній чоловік з багатогранним минулим Григорій Журба, ще не старий інвалід Карасьов, та найяскравіша особистість у романі – маленький жвавий Йосип Старенький, він же Валера. Вони дуже різні, але вимушені якось порозумітися, позаяк решту життя доведеться провести у цьому колективі. Згодом виявляється, що місцеві мешканці, попри свою неміч, ще ті витівники – і життя не таке вже одноманітне, як можна подумати, і є навіть мета, висока ціль, заради якої треба пережити зиму, а потім весну, а потім ще і ще… Але трапляється трагедія. І саме тоді, коли, здавалося, вже гірше не може бути, «хлопці» (а наприкінці книги їх вже неможливо сприймати по-іншому), роблять таке, чого, мабуть, рік тому від себе і очікувати не могли! Що було з ними далі? Мабуть, нічого хорошого. Але ж тиша після фінального акорду – то нормально. Книга дуже сподобалася. Фоззі – талановитий письменник! Написано легкою мовою, та і сюжет нівроку – я б залюбки подивилася кіно за цією книгою.