Чесно? Ця книжка викликала у мене одночасно огиду і захоплення. Післясмак паршивий, і перша думка після фіналу: "Що це було?". ​Оповідач із його незв’язним потоком свідомості спочатку просто виносить мозок і дратує своєю присутністю. Але потім я зрозуміла: це чиста концентрація думок і почуттів людини, яка писала на межі, відчувала наближення кінця життя й ніби боялася (або не могла) сказати про це прямо. Сама атмосфера твору надзвичайно схожа на агонію. ​Ця повість повністю ламає класичне правило "показуй, а не розповідай". Ліспектор писала прямо так, як відчувала, — і це працює, б’є безпосередньо в ціль. Повість невелика, трохи більше ніж 80 сторінок, але вона буквально вивертає навиворіт. Важка, психоделічна, болюча, але неймовірно сильна. Після неї дивишся на реальність зовсім інакше.

Це — перша робота Ліспектор яку я прочитав у житті, бачив, що людина з мого кола мала її в улюблених книжках Що сказати, мені сподобалося як оповідач постійно ламає 4 стіну і показується у оповіді, відволікаючи від неї, каже, що йому незручно, сумнівається, чи взагалі варто писати про цю нещасну пані Але оповідь продовжується, ти думаєш що вона і буде такою ж розміреною до кінця і нічого не очікуєш.. аж тут — момент коли дівчина усвідомлює (тут я би використав курсив) і задумується про майбутнє! Те що трапляється одразу після цього застає зненацька. Чи варто думати наперед, привідкривати шторку у майбутнє якого ніхто не зна? Після Ліспектор не хочеться 😭