Віра настільки любила єдиного сина, що за всяку ціну бажала йому статусної невістки. Навіть мріяти про іншу не дозволяла, бо ж вступив у духовну академію, шлюб для священника – вибір на все життя. 

А він мріяв… Про ту єдину, з якою так тепло попрощався перед від’їздом за тисячі кілометрів. Не міг забути, переступити через власні почуття навіть коли не отримав жодної відповіді на свої листи, коли почув, що вийшла заміж, народила сина.

Але змирився… Між ними тепер прірва, яку не осягнути й орлиним зором.

Минули роки. Молодий духівник повертається у рідні краї, приймає висвячення і обітницю присвятити своє життя Богові… без власної родини… 

Схаменеться мати. Та пізно… Перед смертю висповідається власному синові про те, як домовилася із сільською поштаркою. Та віддавала Вірі листи, які писала кохана Софія в духовну академію, а ще ті… які надходили коханій дівчині від її сина. Про те, як дівчина навідалася до її хати, зізналася, що вагітна…

Але змовчала тоді Віра. Штовхнула таки сина у прірву самотності.

Однак… Через роки  доля таки звела священника з коханою жінкою… По своєму… незвичайно… не порушуючи ні церковних, ні Божих канонів. Таки звела...