Наталка осиротіла в дитинстві і виховувалась у сім'ї дядька. Дядько Наталю любив, але був не спроможний захистити її від нападок своєї дружини та дочок. Тітка не оминала жодної нагоди щоб дорікнути Наталі за те, що вона їсть їх хліб та не могла дочекатись коли та підросте щоб віддати її за когось заміж і не витрачати на неї жодної копійки. Наталя як могла терпіла коли тітка чіплялась до неї через те, що вона любить читати замість займатися рукоділлям, критикувала ті твори, які вона читала. Але чого Наталя не могла стерпіти так це того коли тітка ображала її матір та бабусю і тут уже вона не мовчала і не дозволяла паплюжити пам'ять про них. Наталя відмовилась виходити заміж за старого професора якого їй сватали тітка і дядько і була змушена залишити їх дім та шукати собі інший прихисток. Наталя дівчина дуже розумна та самостійна, вона не хоче бути просто додатком до чоловіка. Вона каже: "Пані професорова, пані лікарева, а я сама собі буду пані". Їй дуже важливо самій чогось досягнути, чогось бути вартою, а не просто бути тінню свого чоловіка. Вона стає за товаришку "в однієї маючої угорки, вдовиці по лікарі" Ця жінка, пані Марко стає їй рідною людиною. Через кілька років Наталя познайомилась із її сином, Іваном. Дізнавшись, що Наталя пише власні художні твори та надсилає їх у видавництва і поки що її спроби марні, Іван підтримує її та каже щоб не вона не полишала своїх спроб. Далі доля і люди розлучають їх хоча вони обоє розуміють, що покохали один одного. Але у твору щасливий кінець і я б сказала, справедливий. Для мене цей твір особливий тому, що він про дівчину, яка відстоювала свою ідентичність у чоловічому світі. Мені дуже близькі її думки та переживання, її бажання того щоб тебе почули та цінували не за зовнішність, а хотіли б відкрити для себе твій внутрішній світ. А взагалі і сьогодні цей світ залишився чоловічим.........

Ця книга стала для мене відкриттям та натхненням, а головна героїня, Наталка Верховичівна - добрим другом, який зрозуміє і побуде поряд: адже думки, мрії, роздуми у нас дуже схожі. Ця книга про те, що після розпачу завжди приходить надія; що всяка праця приносить свої плоди ( і душевна - також; можливо - найперше); що честь і вірність своїм моральним ідеалам - облагороджують душу, а добро і любов - завжди повертаються! Ця книга, написана у 1895 році, актуальна зараз, як ніколи: а ще - душевна, чиста, яка несе світло, надію, віру і любов. "Царівна" - перлина української літератури. "Де вже раз любов панує, нема місця для думок; а де думки беруть верх, блідне вона нечайно і завмирає" "В моїх очах чоловік щось дійсно божеське, хоч — як ви раз казали — він має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення" "Моя натура, ціла моя вдача такі жадні якоїсь – як би то сказати? – тонкої коректності, якогось ніжного чувства… любові…"

Коли кажуть, що українська класична література, то тільки про село і страждання кріпаків – Ольга Кобилянська перевертається в могилі. Повість «Царівна» - яскравий приклад літератури про страждання, але не про кріпацтво, село і худобу. Страждає тут головна героїня Наталка. Вона сирота, живе в сім’ї дядька, де не дуже її жалують, але не морять голодом й не катують. То чого ж Наталка страждає? Бо не хоче жити по прописаному родичами сценарію. Коли жінки сідають шити, Наталка читає чи пише, бо хоче бути письменницею. Коли у ровесниць єдина ціль – вийти заміж за успішного і багатого, Наталка хоче сама собі бути ціллю. Але, таки встигає закохатися, потім розчаруватися, потім вчинити дурний вчинок й заручитися зі старшим професором, потім розірвати заручини й відмовити першому коханню, психанути, поїхати в інше місто й писати, але й там її спіткало кохання. Повість цікава, саме отим настроєм, який є в Наталці. Прагненням показати жінку на рівні з чоловіком – розумною, здібною до науки, а не тільки до шиття й народжування дітей. Любовні пристрасті, іноді було не цікаво читати, хоч без них не було б видно характер головної героїні.