Що буде, якщо написати книгу, яка висміює всіх, хто тебе образив чи зачепив (хай навіть все правда), а потім зустрітися з прототипам героїв насправді? Спойлер: нічого особливо приємного. Джо повертається у рідне містечко, де він не був 17 років, і його аж ніяк не накриває щемлива ностальгія. Декілька років тому він написав роман про останній рік в місті, зобразивши все так, як бачить підліток, з його мріями, першим коханням, нічними мріями, страхами і образами. Книга стала бестселером, за нею навіть зняли фільм, але от жителі містечка чомусь цьому не зраділи. Джо наївно сподівається, що тут він знайде відповіді на запитання, які мучили його всі ці роки, возз'єднається з родиною і поверне колишнє кохання, однак реальність — не книга, вона повертає сюжет по-своєму, і Джо залишається тільки викручуватися (і вигадувати влучні репліки). Тут буде про те, як страшно втратити роки з близькою людиною через невміння поговорити і один раз з’ясувати стосунки. Про те, що одного разу злякавшись бути тим, ким ти є, можна назавжди змінити своє життя, а чиєсь — зламати. Про те, що від минулого не втечеш і все одно доведеться відповідати за свої слова і вчинки. Тут буде багато суму, надій і головне — багато сміху. Троппер завжди розповідає свої історії кумедно і трішки з придур’ю, тому читати його завжди легко)