З дуже великим упередженням я взялася читати цеглу "Будденброков". Ну а що? 600 сторінок сімейної саги про німецьких бюргерів ХІХ століття, хто мені може дорікнути? А потім трапилося чаклунство, яке я можу пояснити тільки талантом Томаса Манна: життя бюргерів мене захопило настільки, що до фіналу стало просто не відірватися, було радісно і було гірко. І я не скажу, що сюжет став розвиватися швидше, анітрохи такого не бувало. Чотири покоління: люди народжуються та вмирають. А в проміжку намагаються досягти цілей, ретельно дотримуються встановлених рамок: від кольору шпалер і напомажених вусів до пояснень у коханні та прощання з членами сім'ї, що вмирають; шукають, наполегливо та болісно, ​​виправдання своєму існуванню. Тільки до кінця цієї книги, коли я зрозуміла, що дівчинці Тоні вже років 50, мене ніби хитом води окатило: ось воно, життя будь-якого з нас, якою б складною особистістю ми не були або не здавалися собі, вкладається в кілька сотень сторінок, від народження до смерті. Зараз ти ще мрієш про кохання, і тобі відкритий весь світ, а завтра - ти здатний тільки тішити себе спогадами про колишні пристрасті...

Люблю сімейні саги і ця не стала виключенням. По-перше, вражає якість письма. Небанально і не плоско описані персонажі, через нетривіальні риси та дії. При цьому текст простий і не «грузить». По-друге, сама історія. Тут немає гострої драми або неочікуваних поворотів. Вона про життя з його підйомами та спадами. Але книга затягує і хочеться читати далі і далі, дізнатись, як же складеться доля кожного з героів. Книга-товстунець, розмірена та грунтовна, але не нудна