Відверто розчарована цим романом, хоча Кадзуо Ішігуро люблю і прагну читати всі його твори. Думала, що «Ноктюрни» є слабенькими, але «Безутішні» опустили планку ще нижче. Напевно, автор переживає кризу жанру, бо експеримент із формою і змістом виявився невдалим. Надто багато тексту, не підкріпленого ні змістом, ні майстерністю опису. Надто багато запитань до героїв. Чому піаніст тут? Що він забув у готелі? Чому він думає, що цей хлопчик є його сином? Якщо це так, то чому вони не живуть разом? Що за люди то зʼявляються, то зникають під час оповіді? Це якийсь сюр! Причому схоже на сон - чи то мій, чи то головного героя. Якщо вже братися за цей стиль, то книги слід писати до 200 сторінок, а не під тисячу.